Читати книгу - "Від любові до ненависті, Крістіна Жиглата"

Розділ 5.

 

 

- Послухай... Я вже втомилася... Тобі краще піти, - попросила, бо його поведінка почала мене насторожувати.

Ярий, мовчки, завів мене в спальню і, прикривши двері, лише тоді сказав:

- Відпочинеш ще! Спершу розмова. Сідай, - додав він, кивнувши на ліжко. Сам при цьому застиг біля входу, засунувши руки в кишені своїх вільних штанів, від чого біцепси на його руках стали ще більшими. Дивитись на нього спокійно, було просто неможливо.

Я судорожно проковтнула, змусивши себе думати головою і не витріщатися нижче його обличчя, але мій погляд так і повертався до грудей і рук хлопця.

- Розмова? - повторила, щоб відволіктися. - Про що?

- Про твого батька, - раптом каже. Я, правда, чекала щось безглузде, банальне, неважливе… Щось, що стосується плати чи іншої нісенітниці. Але ніяк не розмови про свого батька.

Всього кілька слів, я відразу концентрую всю свою увагу на обличчі хлопця, забувши про те, що він до пояса оголений і так апетитно виглядає.

- Про мого батька? – повторила розгублено.

- Я знав його до того, як його вбили, - відповідає відразу, виймаючи з кишені запальничку та пачку цигарок. Затиснувши одну сигарету в зубах, він проходить до відкритих дверей балкона і підкурює її.

- Як ти дізнався, хто мій батько? - задаю перше запитання, а потім до мене доходять сказані їм слова. Ярий сказав що мого батька вбили… Це було не так.

– Я завжди перевіряю людей, які з'являються у нашому районі. Твоя сім'я не є винятком. Сьогодні вранці мені доставили всю інформацію про тебе та твоїх батьків, - відповідає хлопець, стоячи до мене спиною і повільно втягуючи сигаретний дим.

- Тобі доставили неправильну інформацію, - кидаю роздратовано, бо мені не сподобався той факт, що про мене та про мою родину наводили довідки. – Мій батько помер, від серцевого нападу… Його не вбили.

На губах Ярого з'являється іронічна усмішка, він хмикає, змушуючи мене насупитися.

- Мої люди ніколи не помиляються, інакше не працювали б на мене, - каже він, продовжуючи палити. - Я так зрозумів, ти правди не знаєш? - підсумовує. - Гарна робота Сірий ..., - раптом додає, але більше для себе, ніж для мене.

Поведінка, голос і дивні відповіді Ярого змушують мене напружитися. Я повільно підійшла до чоловіка і тихо спитала:

- Хочеш сказати, мого батька справді вбили?

Перш ніж відповісти, Ярий робить дві глибокі затяжки, наче думає про те, варто мені говорити чи ні. Але у результаті за кілька секунд відповідає:

- Так! Його вбили! - відрізає, змушуючи мене похитнутися. Ця інформація, для мене була немов удар у груди. Я навіть почала задихатись... Так було важко прийняти.

Ярий помітив це, швидко викинув недопалок через вікно і, взявши мене за руку, повів до ліжка. Розмістившись на краю, я якийсь час сиділа і просто намагалася дихати. А коли шок трохи припустився, я підняла свій погляд на чоловіка і тихо сказала:

- Але серцевий напад… Все підтвердила мед експертиза… Мамі документ дали…

– Вони вміють замітати сліди, – відповідає Ярий. - Все було продумано, щоб не викликати зайвих запитань. Але скажу тобі одразу, ти вже нічого не доведеш.

– Вони? – повторюю.

- Ті, хто вбив твого батька.

- Але навіщо? Кому це потрібно? Що він зробив? – кинула зі сльозами на очах.

- Якщо ти так реагуватимеш і ревтимеш, я нічого тобі не скажу, - попереджає, змушуючи мене, взяти себе в руки. Я хотіла знати правду. Я хотіла знати все.

Я швидко витираю мокрі щоки долонькою і дивлюся на чоловіка перед собою. Ярий сидів біля моїх ніг навпочіпки, його рука лежала на моєму коліні, а великий палець ненав'язливо і ласкаво водив по моїй нозі, викликаючи в моєму тілі дивні, незрозумілі відчуття.

Його спокій, поведінка, слова… Все це настільки захопило мене, що на мить я розгубилася. А зараз, дивлячись на чоловіка перед собою, я раптом подумала, що не знаю його. Як я можу йому вірити? Що, якщо це просто обман, гра, марення… Навіщо йому це все?

Прибравши руку Ярого зі свого коліна, я відсунулася від нього подалі і сказала:

- Тобі краще піти! Я не знаю, навіщо ти це робиш… Але це підло!

- Думаєш, я тобі брешу? – спокійно питає хлопець, підводячись на ноги і знову відходячи до вікна. У його руках знову з'являється пачка із цигарками.

- Я бачу тебе вдруге в житті і навіть твого імені не знаю, - не гублюся.

  Хлопець посміхається, підкурюючи цигарку.

- Я теж бачу тебе вдруге, і мене звуть... Максим. Але це ім'я для своїх. Я його не розповсюджую тут, – відповідає і попереджає одночасно. Його ім'я ніхто не повинен знати... А мені, виходить, він... довіряє?

- Добре, Максе, - одразу кажу. - Допустимо, ти кажеш правду. Але навіщо? Навіщо ти мені це кажеш? Знаєш, мені було б легше жити далі, з відомою брехнею, аніж правдою, яку ти мені розповів…

- Не сумніваюся. Але просто так, я б не торкався цієї теми, - раптом відповідає. – Ситуація вийшла з-під контролю… Все, що я зараз скажу, у твоїх інтересах і мене особливо не повинно хвилювати. Просто ти мені сподобалася… Вважай, це твій  щасливий день!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍