Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— От халепа. Він ще й блаженний ... — зробив власний висновок Полупуд.

Козак покивав задумливо, водночас немилосердно чухаючись в різних місцях.

— Ото ж я бачу, ти якийсь дивний. Чистенький, доглянутий, руки ніжні. Спершу подумав, що євнух, але ж ні, все на місці. Може, з білого духовенства?.. Хоча, теж ні — занадто молодий для ангельського чину, і люлька, знову ж таки, чернечій братії не подруга... Гм? А ну, перехрестись!

«Хоч сто порцій»

У церкві я за свої двадцять два роки разів десять бував, не більше, але стараннями бабусі Галини Михайлівни та її сестри Ольги хреститися вмію змалку. Навіть кільком молитвам навчений. Так що хресним знаменням осінив себе як належить за православним звичаєм — справа наліво, не забарившись і на мить.

— Добре... — прогудів Полупуд. — Все ж легше, коли життям не чужинцю зобов'язаний.

Козак вивернув навиворіт шаровари, уважно оглянув кожен шов і тільки після цього, натягнув штани на себе. Зробив те ж з сорочкою, але надягати не став — простягнув мені.

— Тримай, друже. Господу все одно, а поміж людей прийнято сором прикривати. Та й замерз ти, я бачу. Весь гусячою шкірою вкрився.

Як мокра сорочка може зігріти, я не зрозумів, але від одягу відмовлятися не став. А коли просунув голову в комір, Василь приступив ближче і, не дивлячись на мене, тихенько прошепотів:

— Відкрий рота...

Я і роззявив пащеку. З несподіванки.

— Чуєш добре. Язик цілий... Голову нахили...

Міг би і не просити. Оскільки його долоня вже лягла на потилицю, і моя шия сама зігнулася під обставинами незборимої сили. Потім пальці козака несподівано дбайливо доторкнулися до шраму на маківці. Минулого тижня ми з батьком хвіртку на дачі лагодили. Вірніше, батько ремонтував, а я був напохваті. Подай-принеси-прибери. Та й то примудрився посковзнутися і в'їхати довбешкою точно в завісу. Крові було... Рана хоч і невелика, але доволі глибока, щоб слід залишився. От його Василі і намацав.

— Угу... Рубець свіжий. Хоч і побіжно прилетіло, але мабуть забило памороки міцно. Отже, то не вроджена німота, а від удару... — зробив висновок самозваний лікар. — Це мене тішить, друже. Проси у Господа милості, і якщо буде на те воля Його — небавом заговориш. Доводилося, знаєш, бачити, як бувалі козаки, не рівня тобі загартовані воїни, німими з кривавої січі вибиралися, а потім — хто через годину, а хто й через пару років — але дар мови повертали. Ну, а я, вже будь певен, до твоєї молитви і своє прохання приєднаю. З усією щирістю та набожністю.

«А за це, пане Василю, окреме спасибі. Не за молитву, а що ще одну пораду дав. Значить, якщо я на днях заговорити надумаю, це нікого не здивує».

— Шкода тільки, що імені твого так не дізнався. Доведеться прізвисько придумати... Треба ж якось звертатися… — і Полупуд втупився в мене, задумливо прищурившись.

З таким поворотом сюжету я погодитися не захотів. Козацькі прізвиська інколи такі хитромудрі бували, що при дітях і жінках навіть не вимовиш. Тому, підняв руку, привертаючи увагу запорожця, потім присів і став виводити мундштуком на піску великі літери. Неквапливо, як дитина. Все ж середньовіччя на дворі.

— То ти грамоті вчений? Це добре... — зрадів запорожець. — Сам я, правда, тільки деякі літери знаю, але подивитися можна...

Став у мене за спиною і став читати вголос.

— Покой... Ять... Твердо... Рци... Петро, ​​чи що?

Я кивнув. Двічі.

— Ну, то зі знайомством, Петре... — козак Василь радо зграбастав мене в обійми і стиснув так, що замалим ребра не хруснули.

Я з семи років по різним секціям ходив. Футбол, плавання, водне поло, самбо... На першому курсі, коли ще встигав поєднувати навчання з тренуваннями, кандидата по боксу зробив. Потім студентське життя закрутило і не до спорту стало, але й тепер не рідше ніж раз на тиждень в «качалку» заглядав. А вдома, під настрій, півторапудову гирю тягав... Та й зарядкою не гребую. Загалом, слабаком себе не вважаю, і все ж — відчуття було таке, наче під прес потрапив. Неймовірна сила у людини...

Ні, що не кажіть, а пощастило з першим зустрічним. При чому, козак ще й вважає себе зобов'язаним. Так що тепер я тут точно не пропаду. Де саме б це «тут» не знаходилося. І коли…