Читати книгу - "Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але я не гадюка, кажу вам! — заперечила Аліса. — Я... я...
— Ну! Хто ж ти тоді? — запитала Голубка. — Хіба не видно, що ти намагаєшся щось вигадати?
— Я... Я маленька дівчинка! — досить невпевнено відповіла Аліса, бо згадала кількість змін, що сталися з нею за цей день.
— Овва! Так я й повірила! — тоном глибокого презирства сказала Голубка. — Свого часу я бачила багатьох дівчаток, але жодної не було з такою шиєю, як у тебе. Ні-ні! Ти гадюка, та й годі! Ти ще, може, скажеш, що зроду не куштувала яєць?
— Звичайно, куштувала, — відповіла Аліса, яка була дуже щирою дівчинкою. — Але дівчатка їдять так само багато яєць, як і гадюки, розумієте?
— Я не вірю цьому, — промовила Голубка. — Та коли це правда, значить, вони — одна з пород гадюк, та й годі.
Це був такий несподіваний для Аліси висновок, що деякий час вона не могла вимовити ні слова. Це дало Голубці нагоду додати:
— Ти шукаєш яєць, це я добре знаю, тому мені все одно, дівчинка ти чи гадюка.
— Але мені зовсім не все одно, — швидко вставила Аліса. — І, до речі, я не шукаю яєць. А якби навіть і шукала, то мені не потрібні ваші, бо я не люблю їх сирими.
— Ну, тоді забирайся звідси! — похмуро запропонувала Голубка і знов усілася на яєчка.
Аліса почала пробиратися поміж дерев. Це була нелегка справа, бо її шия весь час чіплялася за гілки, і щоразу доводилося затримуватися, щоб розплутати її. Згодом вона пригадала, що в неї в руках досі були шматочки гриба, і обережно почала потрошку відкушувати по черзі від кожного з них. Від цього вона то збільшувалася, то зменшувалася, доки їй не вдалося досягти свого звичайного зросту.
Минуло дуже багато часу відтоді, як вона була звичайного зросту, тому спершу вона почувала себе якось дивно, але швидко призвичаїлася до цього і почала, як завжди, розмовляти сама з собою.
— Ну от, половину плану здійснено. Від усіх цих змін можна зовсім розгубитися! Ніколи не знаєш, що буде з тобою через хвилину! Хай там як, тепер я досягла своїх звичайних розмірів. А зараз треба пробратися в той прегарний сад... Але як цього домогтися, хотіла б я знати?
Говорячи це, вона раптом опинилася перед галявиною з будиночком футів чотири заввишки.
— Хто б там не жив, — міркувала Аліса, — не годиться з’являтися перед ними такою великою. Я можу до смерті перелякати їх!
Отже, вона почала потрошку кусати шматочок гриба в правій руці і не насмілювалася підходити до будиночка, доки не зменшилася до дев’яти дюймів заввишки.
Розділ VI. Порося та перець
Хвилину чи дві вона стояла, розглядаючи будиночок та роздумуючи, що робити далі. Раптом з лісу вибіг лакей, зодягнений в ліврею (вона й прийняла його за лакея саме завдяки лівреї, інакше, судячи з обличчя, його можна було скоріше назвати карасем), і загримав у двері. Їх відчинив інший лакей у лівреї, з круглим обличчям і великими жаб’ячими очима. У обох лакеїв, як помітила Аліса, було припудрене волосся, завите по всій голові. Їй дуже кортіло знати, що все це означає, тому вона трошки виповзла з лісу, щоб послухати.
Ліврейний лакей-карась почав з того, що дістав з-під пахви великий, майже такий завбільшки, як він сам, пакет і простяг його іншому лакеєві, урочисто виголошуючи:
— Герцогині. Запрошення від Королеви на партію в крокет.
Ліврейний лакей-пуголовок повторив так само урочисто, лише трохи переставив слова:
— Від Королеви. Запрошення Герцогині на партію в крокет.
Після цього обидва так низько вклонилися, що їхні кучері переплуталися.
Це так розсмішило Алісу, що вона мусила відбігти назад у ліс, боячись, щоб її, бува, не почули. Коли вона знову визирнула з лісу, ліврейний лакей-карась уже пішов собі, а другий сидів на землі неподалік від дверей, втупившись порожніми очима в небо.
Аліса боязко підійшла до дверей і постукала.
— Немає ніякої рації стукати, — зауважив лакей, — з двох причин. По-перше, тому, що я знаходжуся з того самого боку дверей, що й ти; по-друге, вони здійняли такий гармидер у хаті, що навряд чи хтось почує тебе.
У хаті справді був страшенний гармидер: хтось весь час верещав і чхав, час від часу доносився голосний брязкіт, ніби там ущент розліталося блюдо або макітра.
— Тоді, будь ласка, скажіть, — мовила Аліса, — як мені зайти в будиночок?
— Була б рація стукати, — вів своє лакей, не звертаючи уваги на неї, — якби двері були між нами. Наприклад, якби ти була всередині, ти б могла постукати, а я б міг випустити тебе.
Він дивився на небо весь час, поки говорив. Аліса вважала це зовсім нечемним.
— Але, мабуть, він нічого не може подіяти, — сказала вона собі, — адже в нього очі знаходяться майже на самісінькій маківці. Та, хай там як, на запитання він може відповісти... Як мені попасти в дім? — повторила вона вголос.
— Я буду сидіти тут, — зауважив лакей, — до завтра...
Цієї миті двері будиночка відчинилися, і звідти прямісінько в голову лакея полетіла тарілка. Вона зачепила його за носа і розбилася на друзки об одне з дерев позаду нього.
— ...а може, до післязавтра, — продовжував лакей тим самим голосом, ніби нічого не трапилося.
— Як мені потрапити в дім? — знову запитала Аліса ще голосніше.
— А тобі взагалі треба туди попасти? — запитав лакей. — Ось що необхідно з’ясувати перш за все, розумієш?
Це, без сумніву, було правильно, але Аліса не любила, коли з нею так розмовляли.
— До чого справді жахлива, — пробурчала Аліса, — оця манера всіх створінь суперечити! Від цього можна збожеволіти!
Лакей, здається, вважав це слушною нагодою, щоб повторити своє зауваження з деякими змінами:
— Я буду сидіти тут, — сказав він, — година за годиною, день у день.
— Але що мені робити? — запитала Аліса.
— Що хочеш, — відповів лакей і почав насвистувати.
— Не варто розмовляти з ним, — сказала Аліса у відчаї, — він справжнісінький дурень! — і вона відчинила двері та зайшла в дім.
Двері вели прямо до великої кухні, повнісінької диму. Герцогиня сиділа на триногому стільці посеред кухні, бавлячи немовля, а куховарка схилилась над плитою і щось помішувала у великому казані, здається, суп.
— У цьому супі, без сумніву, занадто багато перцю! — ледве вимовила Аліса, зачхавшись.
Справді, в повітрі було занадто багато перцю. Навіть Герцогиня почихувала час від часу, що ж до дитини, то вона безупинно чхала і кричала, кричала і чхала. У кухні тільки двоє не чхали: куховарка та кіт, який сидів на припічку і посміхався на весь рот.
— Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, — заговорила несміло Аліса, бо не була певна, що їй припадало говорити першій, — чому ваш кіт так посміхається?
— Це Кіт Сміюн, — пояснила Герцогиня, — тому й посміхається. Порося!
Останнє слово вона сказала з такою несподіваною люттю, що Аліса аж підскочила, але скоро зрозуміла, що це стосувалося немовляти, тому вона набралася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол», після закриття браузера.
