Читати книгу - "Маленькі жінки. II частина"

навіяні Рембрандтом[11], пані, що пашіли рум’яним здоров’ям, та трохи набряклі від пухкості немовлята – Рубенсом[12], а Тернера[13] можна було знайти у блакитних грозах, помаранчевих блискавках, коричневому дощі й фіолетових хмарах з томатного кольору плямою посередині, яке могло бути сонцем або маяком, сорочкою матроса або королівською мантією – це вже як заманеться глядачеві.

На зміну живопису прийшли портрети вугіллям, і всі члени сімейства висіли в ряд, такі розпатлані, дикуваті й покриті сажею, наче щойно вилізли із засіку з вугіллям. У олівцевих ескізах вони стали виглядати краще, бо схожість із оригіналами була помітнішою, а волосся Емі, ніс Джо, рот Мег і очі Лорі були названі «просто чудовими». За цим послідувало повернення до глини й гіпсу: схожі на страшні примари зліпки її знайомих заповнювали всі кутки кімнат і валилися з полиць шаф на голови домашнім.

Як живі моделі деякий час вдавалося заманювати сусідських дітлахів, проте лише доти, поки їхні незв’язні звіти про таємничі маніпуляції панни Емі не перетворили мисткиню в очах навколишніх жителів на якусь подобу маленької людожерки. Її зусилля в цьому напрямку, проте, отримали несподіване завершення в результаті нещасного випадку. Він остудив запал Емі.

Через тимчасову відсутність інших моделей вона вирішила зробити зліпок власної чарівної ніжки, тож одного разу вся сім’я отримала переляк через грізний стукіт і вереск, які долинали з сараю. Кинувшись на допомогу, вони виявили, що юна ентузіастка відчайдушно скаче з ногою, міцно затиснутою в каструлі з гіпсом, який затвердів із несподіваною швидкістю. Звільнити ногу вдалося з великими труднощами і не без небезпеки для здоров’я, оскільки Джо так реготала, колупаючи гіпс, що ніж увійшов занадто глибоко в бідну ніжку, залишивши довгу пам’ять про цей творчий досвід.

Після цієї події Емі на деякий час заспокоїлася, поки манія робити ескізи на пленері не змусила її щодня відправлятися на річку, в поле або в ліс для «вивчення натури» й зітхати по руїнах, які можна було б змалювати. Врешті-решт вона застудилася, сидячи на мокрій траві, щоб занести в альбом який-небудь черговий «чудовий фрагмент», що складався з каменю, пенька, гриба й зламаної гілки, або «божественної маси хмар», яка виглядала в її альбомі, наче розпотрошена перина.

Емі жертвувала своїм прекрасним кольором обличчя, проводячи спекотні літні дні, сидячи в човні посеред річки і вивчаючи «світло й тінь». Вона навіть набула вертикальної зморшки на лобі, намагаючись знайти потрібний «кут зору», або як там це ще називається.

Якщо, як стверджує Мікеланджело[14], «геній – це вічне терпіння», Емі цілком могла претендувати на опанування цією божественною властивістю, бо вперто продовжувала свої шукання, попри всі перешкоди, невдачі й протидії, твердо вірячи, що з часом обов’язково створить щось таке, що заслуговуватиме на назву «високого мистецтва».

Вона із задоволенням навчалася й багато чого іншого, бо вирішила стати привабливою й освіченою жінкою навіть у тому разі, якщо їй не судитиметься стати великою художницею. У цьому вона досягла куди більшого успіху, адже була однією з тих щасливиць, які всім подобаються, всюди заводять друзів і йдуть по життю так легко й граціозно, що в менш щасливих людей виникає спокуса повірити, ніби такі улюбленці долі народжені під щасливою зіркою.

Емі любили всі, бо серед її талантів була також і тактовність. Вроджене чуття підказувало їй, що буде приємно й правильно, тому вона завжди говорила саме те, що в цей момент потребував її візаві, робила саме те, що було до місця й до часу, й вирізнялася таким самовладанням, що сестри часто говорили: «Якби нашій Емі довелося відправитися в королівський палац без всякої репетиції, то вона все одно знала б, що і як там потрібно робити».

Головною її слабкістю було бажання обертатися в «кращих колах», хоч залишалося не зовсім ясним, які саме «кола» є кращими. Гроші, світські таланти й вишукані манери були предметом її прагнень. Їй подобалося зустрічатися з тими, хто всім цим володів. При цьому вона часто помилково приймала брехню за істину і захоплювалася тим, що не заслуговувало захоплення. Ніколи не забуваючи, що вона леді за народженням, Емі старанно культивувала свої аристократичні смаки і схильності, з тим, аби за нагоди посісти те місце в суспільстві, якого нині позбавляла її бідність.

«Міледі», як називали її друзі, щиро прагнула стати справжньою леді в усіх відношеннях і була такою в душі, але їй ще тільки належало дізнатися, що ні за які гроші не можна купити витонченість натури, що положення в суспільстві не гарантує його власнику благородства почуттів і думок і що вихованість людини відчувається, незважаючи на несприятливі обставини, в яких все це виявляється.

– Я хочу попросити тебе, мамо, про одну послугу, – сказала одного разу Емі, входячи в кімнату з дуже багатозначним виглядом.

– Так, маленька, що таке? – відгукнулася мати, в чиїх очах ця велична юна леді, як і раніше залишалася «дитинкою».

– Наступного тижня наш рисувальний клас розпускають на канікули, і перед тим, як дівчатка роз’їдуться, я хочу запросити їх до нас на гостини. Вони всі шалено хочуть побачити річку, змалювати зруйнований міст та інші тутешні види, які сподобалися їм у моєму ескізному альбомі. Вони зазвичай були дуже добрі до мене і я їм дуже вдячна за це. Адже всі вони багаті і знають, що я бідна, проте ставляться до мене як до рівної.

– А чому б їм ставитися до тебе інакше? – пані Марч поставила це запитання з тим виглядом, який дівчатка добре знали і називали «виглядом Марії-Терезії»[15].

– Ти не гірше за мене знаєш, що майже всі підкреслюють цю різницю, тож не наїжачуй пір’ячко, моя мамо-курочко, коли твоїх курчат клюють більш яскраві пташки. Гидке каченя стане лебедем, ти ж знаєш, – і Емі усміхнулася без всякої гіркоти, оскільки мала веселу вдачу і оптимістичний погляд на життя.

Пані Марч засміялася і, заспокоївши свою материнську гордість, запитала:

– Ну, мій лебідь, який же твій план?

– Я хотіла б запросити дівчаток до нас на другий сніданок, прогулятися з ними по тих місцях, які вони хотіли б побачити, а, може, й покататися на човні по річці і влаштувати невеличке свято на лоні природи.

– Цілком можливо. Що ти думаєш подати до столу? Пиріг, бутерброди, фрукти і кава – цього буде досить, я гадаю?

– О, ні, звичайно, ні! Потрібно подати холодного язика, курку, французький шоколад, а крім цього – морозиво. Дівчата звикли до такої їжі, і я хочу, щоб мій сніданок був пристойним і вишуканим, нехай я й заробляю собі на життя працею.

– Скільки ж дівчаток у твоєму класі? – запитала мати вже стриманіше.

– Дванадцять, але, гадаю, що приїдуть не всі.

– Помилуй, дитинко, тобі ж