Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

- Схожості у вас не багато, але гадаю, що для них саме так. - намагався посміятись, але скривившись, одразу додав. - Ти краще смішного не кажи, бо сміятись боляче.

- Все, все. - вимкнув телефон, сховав у кишеню, перед цим поглянув на час. - Мені вже потрібно йти. Моя ціль має от-от вийти. – промовив підіймаючись і роблячи кілька кроків назад. 

- А ти все так само працюєш і вдень, і вночі без сну? - майже в спину пролунало питання.

- Іноді це єдиний спосіб забути той випадок. - стиснув в руці спинку стільця, подивися перед собою. - Не самий спокійний звісно, але який є.

- То ти через Христю все ще? Може заспокоїшся?

- Легко сказати. - криво посміхнувся і розвернувшись до Власія обличчям, потиснув йому руку і швидко вийшов, на останок промовив. - Одужуй. Може ще побачимось. 

- Звісно. Як потрібно - подзвоню. – останнє, що встиг почути від Власія, перед тим, як зачинити за собою двері.

Опинившись біля магазинчика, знайшов Юстину і упевнившись, що все нормально, зітхнув. Опершись о перила, посміхнувся. Так приємно її бачити. Така ніжна, тендітна, пречудова. Кожен її погляд, рух відбивається в серці і заставляє його здригатись. Відчуття, що те як воно б'ється чутно і в сусідньому кварталі, настільки сильно колотиться в грудях. Від цієї дівчинки з фіалками, що звела з розуму. Дивлячись на неї через скло, я насолоджувався миттю. Іноді навіть тишею, яка була між піліканням телефону.

Стоячи з телефоном у руці і відповідаючи на повідомлення, я іноді поглядав на магазинчик, щоб побачити її.  В черговий раз, коли я підняв очі, зустрівся з нею поглядом. Вона стояла дивлячись на мене з таким здивуванням, що я не одразу зрозумів, чи то я її так здивував, чи хтось мимо проходив. Озирнувшись і не помітив нікого коло себе, зрозумів, що я став причиною. Далі все як в пришвидшеній зйомці. Вона підходить до Остапа, щось говорить і йде в бік залізних дверей, в яких вона сховалась в першу нашу зустріч. Довелось швидко піти і сховатись десь, бо вже через декілька секунд вона вийшла на вулицю і почала озиратись на різні боки. Коли пішла в мій бік, серце завмерло. Я думав воно в п’яти пішло, коли між нами залишилось кілька метрів, та, нажаль, вона, останній раз озирнувшись, повернулась до магазинчика. Як тільки вона зникла за дверима, я вийшов і не міг стримати посмішку. Кохаю… Прошепотів і знайшов більш спокійне місце, продовжив стеження.

Минають тижні. Я бачу її кожен день, і складається враження, що мозок грається і це все не по справжньому, а просто сон. Хоча який там сон? Коли в останній раз я його бачив? Скоріш за все уява розігралась... Та чи може від простої уяви скажено битись серце, змушуючи почути себе живим та повним сил? Ні. А от же це реальність... Моє кохання...

Я продовжую слідкувати за нею на дуже великій відстані, бо машину досі не повернули, але то може і на краще. В мене є більше часу, щоб бути «поруч» з нею. Ідучи за нею, я відчуваю, ніби ми прогулюємося. Просто мовчки. Але її присутність і не потребує розмови. Достатньо відчувати, що вона поруч. Що вона... не моя... Вмить від цієї думки стало моторошно. Наче струмом вдарили. В якийсь момент проскочила думка попросити Вакулу поставити іншого спостерігати за нею, але відразу її відкинув. Якщо перестану її бачити… Не можу навіть уявити таке!

- Тобі ще не набридло? – спитав раптом Віар, поки я мив посуд.

Вперше за довгий час дістався дому. Сьогодні пощастило закінчити всі справи і піти раніше. Відкрив двері, напевно, вперше озирнувся,  бо кожен раз я забігав на пару секунд і не було часу побачити, що навколо. Пилу тут наче роками ніхто не жив, але це, в цілому, так і є. Я тут буваю майже… ніколи. Максимум заскочити перевдягнутись, закинути щось до рота їстівного чи не зовсім, просто щось що залишилось в холодильнику і бігти на завдання або по якомусь дзвінку рятувати чергового непосиду. Тут навіть можна помітити, що кожен раз я ходжу одним і тим самим шляхом. Пил так ліг, що я бачу доріжку з власних слідів.

- Що саме? – перевів я втомлений погляд на нього.

- Дивитись за нею, не в змозі підійти?

- А ти вирішив по болючому без анестезії. – через посмішку промовив я, відводячи погляд, – Ну, добре. Ні, не набридло. Я вже і так намагаюсь з цим якось змиритись і в мене це вийшло. Можливо... - останнє пробурмотів, розуміючи, що Віар не почує.

- Та ти що? Ну нічого, не турбуйся. - він підлетів ближче і поплескав по плечу. - На камінчику я напишу, що ти дуже старався триматись осторонь… коли ти будеш робити пропозицію.

- Знову за своє… – промовив я це крізь посмішку. Думка, що колись я буду з коханою гріє серце, але його одразу полили водою з льодом, бо телефон задзвонив і на екрані висвітилось, що це Вакула. – Вчасно ти вмієш заводити цю тему. – на останок промовив я до Віара, перед тим як відповісти на дзвінок. – Слухаю, бос.

- В нас є справа. Виїжджай. Адреса в тебе. Чекаю.

- Зрозумів. – сказав я вже гудкам.

Швидко перевірив почту, побачив адресу. Потім поглянув на плиту і зрозумів, що вечеря мене чекати буде довго. Мда… Звісно не ресторанне меню, але і таке згодиться.

З приводу їжі діватись було нікуди, я сьогодні через декого вже пропустив свій обід. Тож швидко закинув їжу до рота, або щось схоже на неї, я надягнув куртку і взяв, як я думав, ключі від машини, вийшов на вулицю. Навчений такими дзвінками, я вже і забув, що існує домашній одяг. Я завжди вдягнений так, щоб в будь-яку секунду встав і пішов. І це вже стало звичкою, дуже доброю. Бо зимою в трусах або шортах надто не побігаєш.

Стоячи на вулиці і тримаючи тільки брелок від ключів, я дивився на те місце де завжди стояла машина. Точно! Він же мені її так і не повернув. А я мав би здогадатись що на брелку, крім брелка нічого не має, але нащо дивитись?!

Озираючись, я намагався знайти щось, на чому можна швидко доїхати, але де там. Година ночі, тут тільки лінивий не спить. І мій бос. Хоча лінивий як раз таки спить, йому ж не треба бігти на інший край світу без автомобіля. І що тепер робити?