Читати книгу - "Кохана мого боса, Iren"

- Залізай на мене, - почулось справа, коли яскраве світло осліпило.

- Що? – розкрив широко від здивування очі, я побачив поруч із собою справжнього ведмедя! Нереально великого! Ох ти ж!

- Це я – Віар, дихай.

Але не встиг промовити, як телефон знову почав дзвонити. Зрозумів, що іншого шляху в мене немає, я сів на цього велетня, який тільки нещодавно був розміром з долонь, і лише встиг додати, що нам потрібно буде поговорити. Хоча я навіть не знав, що хочу знати. Насправді нічого…

Подумав про це, я подивився на талісман, який вже десять років як з’єднаний з моєю рукою і є вже частиною мене. І це вже п’ять років як я не наважаюсь користуватись здібностями, які були дані талісманом. Я був молодий тоді і хотів все спробувати, але через це втратив занадто багато. Тож тепер я взагалі ними не користуюсь і спроби якось відділити від себе цей талісман припинив. Просто змирився і почав жити далі. А ця ніч схоже вирішила пожартувати і знову розкрити старі рани.

***

В один момент, всього одна фраза пронизує струмом все моє тіло, намертво закріплюючи його на місці, не даючи змоги поворухнутись.

- Повтори? – промовляю знову, розуміючи, що це мені не почулось.

-  Це ти тоді сказав, що захистиш її. – випалив Дем’ян дивлячись на мене. І я розумію, що земля йде з під ніг. Він дійсно правий…

- Дем’яне, я …

- Тиша! – він перебив мене і поглянув на боса, який за всю цю розмову менше всього щось коментував. – Чого мовчиш? Це ти тоді порадив це. А тепер моя дружина… Нащо ти знову турбуєш старі рани цією зустріччю?

- Я здається знайшов спосіб повернути тобі дружину, а мені сестру, так що замовкни і слухай. – такі слова були наче грім серед ясного неба. Я обернувся на боса та запитально подивився на нього. Звісно після всього що сталось, Вакула дізнався про здібності, але також він знав, що я відмовився використовувати їх. А тепер каже все це повернути? Він знущається?

- Тільки не кажи…

- Так, Юстине. Саме те, що ти подумав. Ти тоді запечатав її у цьому кришталі тобі і вивільнити її звідти. Використай здібність, ти ж можеш.

В цю мить світ навколо завмер і переді мною з’явився Віар, він сидів і дивився на чоловіків, наче через екран телевізору. Коли я зробив крок до нього він обернувся і, посміхнувшись, почав:

- Ти знаєш, що ту здібність можна використовувати лише раз. – він замовк чекаючи на мою відповідь, але все що я міг зараз це просто кивнути погоджуючись. – І я, чесно кажучи, думав, що вона дасть тобі можливість побути з Юстиною. Але зараз, ти можеш використати її, щоб повернути Христю. Гадаю, що вже настав час знову почати використовувати здібності. – він розвернувся до мене всім тілом і трішки наблизився, а я продовжував стояти на місці наче у землю закопаний, – Тоді… - він замовк наче підбираючи слова, а для мене це була вічність, особливо враховуючи те, що я ніколи не переставав думати про той день. – Тоді ти випадково звільнив силу талісмана, яка не мала бути і через це сталось непорозуміння. Зараз можемо це виправити.  Дозволь допомогти.

- Після стількох років…Навіщо було чекати п’ять років? Нащо? – майже перейшов на крик, але погляд янтарно-жовтих очей, одразу дав зрозуміти, що краще мені помовчати.

- Ти мав подорослішати. Стати більш витривалим для того, щоб контролювати здібності. – він пильно подивився на мене, після чого все таки поставив перед фактом. – Час настав. Просто скажи потрібні слова і допоможеш Вакулі та Дем’яну.

- Добре… - погодився і торкнувшись талісмана, все таки активував здібність.

***

Зараз, на ранок, після нічної нашої зустрічі з Дем'яном, стоячи в офісі Вакули, із думок мене виводить лише його оклик.

- Чого такий невдоволений?  Христя повернулась додому. Дем’ян майже не сердиться. Все налагоджується!

- Точно… - промовляю і продовжую дивитись прямо перед собою.

Те що Христя повернулась - облегшило життя, але дивитись їм в очі ще важко. Та не це зараз муляє, а те, що я почув декілька годин тому: Вакула вирішив більше не чекати і заговорити з нею. Як крижаною водою облили.

Тепер я стою перед пекарнею і бачу як вони мило спілкуються. Він чимось дотепним її смішить, а її дзвінкий сміх призначений лише для нього. Ці двоє виглядають зараз наче парочка. Чомусь стало гірко від цього порівняння, а ще цей жест Вакули. Наче випадковість, як мух відганяв, дав зрозуміти, що я тут виявився зайвим. Бо він точно знав, що я все бачу. І після такої картини в думках крутиться лише одне - вона не моя.