Читати книгу - "Флористка, Viter"

Розділ 5

Розділ 5. Візит у невідоме

Занедбана будівля на околиці міста виглядала так, ніби її давно покинули. Вікна вибиті, двері напівзламані, а крізь тріщини в стінах проростали бур’яни. Саме така місцина підходила для темних справ – ніхто не став би ставити зайвих запитань, якби тут щось сталося.

— Ідеальне місце, щоб когось заховати, — пробурмотів Артем, глушачи двигун.

Зоряна кивнула, не відводячи пильного погляду від будівлі. Вона інстинктивно відчувала, що тут щось не так. Марина могла бути всередині, але могло бути й щось гірше.

— Давай спочатку оглянемо периметр, — сказала вона. — Може, знайдемо сліди того, що тут справді когось тримали.

Артем мовчки кивнув, і вони безшумно попрямували вперед.

Обійшовши будівлю, Зоряна помітила сліди свіжих шин на вологому ґрунті. Вони вели від заднього входу до головної дороги.

— Хтось недавно виїжджав, — зазначила вона. — Можливо, навіть кілька годин тому.

— Думаєш, вони відвезли Марину?

Зоряна зітхнула. Вона сподівалася знайти її тут. Якщо дівчину вивезли, пошуки могли затягнутися.

— Це можливо. Але нам треба перевірити, чи не залишилося всередині якихось зачіпок.

Артем витягнув пістолет.

— Гаразд, заходимо.

Всередині було темно й сиро. Запах цвілі змішувався з запахом старого диму та розлитого бензину. Дерев’яна підлога скрипіла під ногами, але загалом у будівлі було тихо. Занадто тихо.

Вони розділилися: Зоряна пішла в один коридор, Артем – в інший.

Вона оглядала кожну кімнату, шукаючи хоч якісь докази присутності Марини. Здавалося, що приміщення давно покинули, поки вона не натрапила на кімнату, де стояло декілька дерев’яних ящиків. Один із них був трохи прочинений.

Зоряна нахилилася і відкрила його. Усередині – пластикові пакети з невідомою речовиною. Наркотики.

— Чорт, — прошепотіла вона. Якщо Марина натрапила на це, їй точно загрожувала небезпека.

— Знайшла щось? — пролунав голос Артема позаду.

Зоряна ледь помітно здригнулася, але швидко взяла себе в руки. Вона звикла працювати одна і забувала, що тепер має напарника.

— Наркотики, — коротко відповіла вона. — Значить, Корж і справді використовував це місце.

Артем оглянув пакети й нахмурився.

— Цієї кількості вистачить, щоб забезпечити кілька нічних клубів. Або щоб нарватися на довічне.

Зоряна подумала про Марину. Якщо вона знайшла це раніше, можливо, її викрали, щоб вона не розкрила правду.

— Тут була Марина, — сказала вона впевнено. — Але її вивезли. І я збираюся дізнатися, куди.

Артем подивився на неї з цікавістю.

— Ти точно квітникарка?

Зоряна усміхнулася краєчком губ.

— Я добре вмію працювати з гострими предметами.

Артем не став розпитувати далі, але по його погляду було зрозуміло: він ще повернеться до цього питання.

Вони знайшли ще кілька зачіпок — розбитий телефон у кутку, недопалок сигари, яку курять тільки в кількох закритих клубах міста, і паперовий стаканчик із логотипом кафе в центрі.

— Отже, вони могли зупинитися в одному з клубів Коржа або переховуватися десь у центрі, — підсумувала Зоряна.

— Куди їдемо?

— Клуб. Якщо Корж причетний, він не став би ризикувати й залишати її в готелі.

— Логічно. Але це небезпечно.

Зоряна повернулася до нього й з викликом подивилася в очі.

— Якщо ти боїшся, я можу піти сама.

Артем засміявся.

— Та ну, я просто хотів переконатися, що ти розумієш ризики.

— Я їх розумію. Але Марина моя відповідальність.

Артем мовчки дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, що ж насправді криється за цією холодною рішучістю. Він бачив у її очах більше, ніж просто бажання врятувати подругу. Це було щось особисте.

— У тебе колись уже було щось подібне, так? — несподівано запитав він.

Зоряна не відповіла. Вона просто відвернулася і попрямувала до виходу.

— Ходімо. У нас є робота.

Артем стежив за нею поглядом. Що більше він дізнавався про Зоряну, то менше вона здавалася йому простою власницею квіткового магазину.

І чим більше він намагався розібратися в ній, тим сильніше його до неї тягнуло.

Але зараз було не до цього. Вони мали знайти Марину. І часу ставало все менше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍