Читати книгу - "Твій найгірший ідеальний, Настя Левченко"

Розділ 7: На межі

День був насиченим.

Катя та Марко майже не перетиналися після ранкової кави, адже кожен займався своїми справами. Вона редагувала макет журналу, він працював над фотографіями.

Але навіть у такому шаленому темпі вона помічала його.

Помічала, як він зосереджено гортає відзнятий матеріал, злегка кусаючи губу, коли обирає кадри. Як потягується після кількох годин роботи, як знімає окуляри, потираючи перенісся.

Він виглядав зовсім не так, як вона уявляла раніше — нахабним, самовпевненим і безвідповідальним.

Зупинись.

Катя струснула головою і повернулася до роботи.

Пізно ввечері, коли більшість колег уже розійшлися, вона залишилася в офісі, допрацьовуючи матеріали.

Вона саме вносила останні правки, коли почула, як за спиною хтось зупинився.

— Що, знову переробляєш усе до ідеалу? — Марко спирався на дверний косяк, тримаючи в руках куртку.

— Хтось має це робити, — буркнула Катя, не відриваючись від екрану.

— І цей хтось — завжди ти?

Вона нарешті повернула голову.

— Ти ще тут?

— Чекав, поки закінчиш, — Марко стенув плечима.

Катя насупилася.

— Навіщо?

— Щоб провести тебе додому.

Вона знітилася, але швидко повернула собі спокійний вираз обличчя.

— Я не дитина.

— Я знаю, — він підняв руки. — Але вже пізно, а ти все ще тут.

Катя поглянула на годинник. Дійсно. 22:30.

Вона зітхнула, закрила ноутбук і взяла сумку.

— Добре. Але це не означає, що я тобі вдячна.

Марко засміявся.

— Та я навіть не сподівався.

Вони вийшли на вечірній Львів.

Повітря було холодним і вологим, а вуличні ліхтарі розливали м’яке світло на бруківку. Звідкись чувся приглушений звук гітари — хтось, мабуть, так само не поспішав додому.

Катя йшла трохи попереду, схрестивши руки на грудях.

— Чому ти такий?

Марко підняв брову.

— Який?

— Такий… непередбачуваний.

Він усміхнувся.

— Бо життя нудне, якщо все йде за планом.

— А ти завжди так живеш?

Марко знизав плечима.

— Не знаю. Але ти ж теж не така правильна, як хочеш здаватися.

Катя зупинилася і повернулася до нього.

— Звідки ти взяв цю дурню?

Він наблизився.

— Просто знаю.

Між ними залишалося всього кілька сантиметрів.

Катя відчула, як серце стукає швидше.

Зроби крок назад. Відійди.

Але чомусь вона не могла.

Марко мовчав, просто дивився на неї.

І раптом…

— Тобі холодно? — його голос був тихий, майже шепіт.

— Ні, — збрехала вона.

Він усміхнувся, ніби знав, що це брехня, і зняв свою куртку.

— Візьми.

— Я сказала, що не мерзну.

— Катю…

Вона закусила губу, але зрештою взяла куртку і накинула на плечі.

Марко нахилився ближче, поправляючи її комір, і його пальці ледь торкнулися її шиї.

Катя завмерла.

Від куртки пахло ним. Деревний аромат, змішаний із чимось свіжим, ледь відчутним.

Їй раптом здалося, що місто навколо стихло.

Марко дивився на неї з тим самим поглядом, який її бентежив.

— Ну що, тепер точно не мерзнеш? — прошепотів він.

Катя хотіла щось відповісти. Саркастично віджартуватися, змінити тему, сказати що завгодно.

Але її мозок чомусь мовчав.

Вона різко зробила крок назад.

— Йдемо.

Марко тільки посміхнувся і пішов слідом.

А Катя, загорнувшись у його куртку, знала:

Це проблема.

Велика проблема.

 

Любий читачу,

Ти колись опинявся в моменті, де все ніби звичайне — звичне місто, знайомі вулиці, звуки,

запахи — але всередині у тебе щось змінюється? Ти стоїш на межі, ще не зробив кроку, але

вже знаєш, що назад дороги не буде. Катя саме в такому моменті.

Чекаю ваших коментарів та зірочок! Попереду ще більше несподіваних поворотів. 

З теплом, ваша Настя))

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍