Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене розбудив стогін.
Я розплющила очі й на мить не могла зрозуміти, що це було.
А потім почула, як хтось заворушився у моєму ліжку.
Я різко сіла, повністю прокинувшись.
О. Точно.
Гордій.
Я забула, що він тут.
Я повільно підвелася з дивана, відчуваючи легку розбитість у тілі.
Було вже світло. Ранок.
Зітхнувши, я пішла на кухню за кавою.
Проте не встигла зробити й кілька ковтків, як з кімнати знову пролунав голосний стогін.
Я обережно заглянула у спальню.
Гордій лежав на ліжку, притуливши подушку до голови, ніби це могло врятувати його від болю.
— Що… що сталося… — пробурмотів він, ледве відкриваючи очі.
Я схрестила руки на грудях.
— Як ти?
Він поморщився.
— Голова… розколюється…
— Тобі дивно?
Він повільно перевернувся на спину, витріщившись у стелю.
— Я нічого не пам’ятаю…
Я зітхнула.
— Чудово.
Гордій прикрив очі.
— Останнє, що я пам’ятаю… це ресторан… і… — він різко замовк.
Я чекала.
Нарешті він зітхнув.
— …І як мене кинули.
Його голос звучав глухо.
Я не знала, що сказати.
Він важко видихнув, потер обличчя, а потім раптом завмер.
— Почекай… — він підняв голову й подивився на мене наляканим поглядом. — Як… як я тут опинився?
Я скептично зиркнула на нього.
— Ти хочеш чесну відповідь чи лагідну?
— Чесну…
Я сіла на край ліжка.
— Ти набухався до стану безпам’ятства. Запхався у таксі, не сказав, де живеш, тому я привезла тебе до себе. Ти впирався у всіх сенсах цього слова, ледве не завалив мене біля дверей. А потім ти… — я на мить замовкла.
Він насторожено підняв брови.
— Що?
— Ти почав роздягатися, — спокійно відповіла я.
Запала тиша.
Гордій випростався у ліжку, моргнув раз, потім вдруге.
— Я… що?
— Роз-дя-гав-ся, — я зробила наголос на кожному складі.
— Тобто…
— Тобто, спочатку ти зняв піджак. Потім почав зривати з себе сорочку. Потім тягнувся до ременя…
— Господи… — він закрив обличчя руками.
Я усміхнулася.
— Я зупинила тебе вчасно.
— Тобто я не…
— Не повністю. Але близько до того.
Він знову застогнав, тепер уже від сорому.
— Ох, Боже…
Я піднялася.
— Тобі варто випити щось від головного болю.
Я пішла на кухню і повернулася зі склянкою води та аспірином.
Гордій узяв шипучу таблетку й кинув її у воду.
Ми обоє стежили, як вона розчиняється, утворюючи маленькі бульбашки.
— Це виглядає… — він похитав головою.
— Майже як твоє життя, — кивнула я.
Він підняв на мене втомлений погляд.
— Дуже смішно.
— Я намагаюся.
Він узяв склянку і зробив ковток.
Його обличчя зморщилося від кислого смаку.
— Фу…
— Ти цього заслужив, — сказала я, перехрестивши руки.
Він зітхнув і допив усе.
— Дякую…
— Хочеш сніданок?
Він різко заперечливо похитав головою.
— О, ні. Ні. Тільки не їжа.
— Похмілля?
— Жахливе.
Я стенула плечима.
— Тоді… тобі час іти.
Він глянув на мене здивовано.
— Ось так? Просто «час іти»?
— А що, ти хотів романтичний сніданок у ліжко?
Він смішливо фиркнув.
— Ні…
— От і добре. Бо мені треба збиратися на роботу.
Гордій повільно сів на край ліжка.
Я помітила, як він прикрив очі, коли в голові знову запульсувало.
— Чорт…
— Ось чому не варто пити літрами віскі.
— Ти мене повчаєш?
— Я просто констатую факт.
Він потер скроні, потім піднявся.
— Добре… Я піду.
Я провела його до дверей.
Він зупинився, вже взявшись за ручку.
Його голос був тихий.
— Дякую, Соломіє.
Я знизала плечима.
— Не дякуй. Просто більше не роби так.
Він кивнув і, не озираючись, вийшов.
Я зачинила двері й видихнула.
— Ну і нічка…
Подивилася на годинник.
А тепер час повертатися до нормального життя.
Я пішла у ванну, налаштовуючись на новий день.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««наречена» свого шефа, Alina Pero», після закриття браузера.
