Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

День другий

«Вони йдуть сюди!» — ця думка, наче вдаривши важким обухом, різко й безжально витягла мене із солодкого небуття глибокого сну. Я підірвався з ліжка зі страхом, що зараз побачу перед собою велетня-солдата з пістолетом в одній руці, сокирою в іншій та шевроном із трьома тиграми на рукаві. Але в кімнаті лише сяяло вранішнє зимове сонце. Хаміт так само сидів за комп’ютером (чи він взагалі лягав спати?). Щось було не так, але я не міг зрозуміти що. Я нашвидкуруч одягнувся, зібрав речі, підійшов до Хаміта й зняв із нього навушники — зараз було не до церемоній.

— Ми маємо їхати з Берліна. Це справа життя та смерті. У тебе є машина?

Хаміт подивився на мене великими, здивованими очима. На екрані монітору були якісь графіки.

— Чуваче, розслабся. Тачки немає, а навіть якби була, я не буду зараз нікуди їхати. Подивися, що робиться на ринку електронних валют! Це просто свято якесь! Ціни одних йдуть угору, інших різко обвалюються, лише встигай вчасно продавати чи обмінювати. Поки ти спав, я збагатів уже на три тисячі євро!

— Хаміте, завтра солдати Коаліції будуть під твоїм домом і, скоріш за все, тут буде впроваджена марка НДР, тому свої євро лише зможеш засунути собі в зад. Або тебе й посадять за збереження іноземної валюти.

— Чува-а-аче, не кип’ятись. Владі завтра приїздить до Берліна, вони з Іксті все вирішать. Я думаю, саме через цей візит ринок шаленіє. Але нема чого паритися. Коммі нормальні чуваки.

«Владі» — це в Хамітовому сленгу, звісно, був Владімір Громов, а «Іксті» — Ікстіна Нганну. Взагалі-то, вона була уродженою «Christina Ngannou», але в рамах останньої передвиборчої кампанії, «відповідно до німецької традиції секуляризму і взаємоповаги до представників всіх релігій та народів», вона офіційно замінила своє ім’я й тепер вона «Xtina Ngannou». Кажуть, що саме цей крок допоміг її партії вирвати перемогу на виборах, а їй, відповідно, стати канцлером.

— Я можу тобі розповісти, які «чуваки» «коммі», — я нахилився над Хамітом. Мене почала дратувати його самовбивча наївність і байдужість, — ти ж пам’ятаєш, що сам я не поляк, а походжу з України? Там вони правлять уже кілька років. І знаєш як? Усіх, хто хоч якимось чином їм протистояв під час обох воєн — воював, працював у військовій промисловості, волонтерив, збирав гроші для армії, — вони всіх депортували в північні регіони Росії, де взимку температура сягає мінус п’ятдесяти. Усіх! А це нахрін майже вся країна! І це їх не зупинило. Вони депортували десятки мільйонів людей. Створили систему концтаборів, в яких просто «ламають» людей важкою працею, голодом, моральним і фізичним насиллям, вибивають у них дух спротиву та жагу до життя.  Найбільш активних, хто ще намагається чинити опір, — вони просто розстрілюють. Мої батьки поки ще чудом залишаються в Чернігові, і я тримаю телефон завжди включеним біля себе, адже щохвилини може пролунати дзвінок. І кожен такий дзвінок може виявитися останнім, бо в принципі сам факт дзвінка, якщо його виявлять «коммі», може стати причиною депортації на північ. Ось, які «чуваки» твої «коммі».

— Алексе, я співчуваю твоїй ситуації з батьками. Але я не воював і воювати не збираюсь. Не збираюсь також допомагати жодній армії. Я за мир. Мир. Усім народам. Ніхто за таке не карає.

— Можливо. Тебе просто переслідуватимуть по закону за «соціальний паразитизм», бо ані твої стріми, ані біржа електронних валют — це не є роботою, з точки зору «коммі». Тому матимеш шукати офіційну роботу. А ти ще збирався фотосесію проводити? За таке взагалі можуть на північ відправити, як за «пропаганду гомосексуалізму».

— Чуваче, не перебільшуй. Ти верзеш якісь дурниці. Дати тобі заспокійливе? — він відкрив шухлядку з таблетками, ту саму, звідки вчора давав мені снодійне. Мені знову здалося, що за його столом щось виглядає не так, як вчора. Тільки що?

— Не треба ніякого заспокійливого… — я намагався зібрати думки докупи. — Добре. Добре… Я не хотів говорити на цю тему, але це останній аргумент, яким я можу спробувати тебе переконати. Якщо після цього вирішиш залишитися — твоя справа, я вмиваю руки і їду сам. Пам’ятаєш Олега, мого брата? Ветеран війни, якому ти показував Вроцлав?

— О-о-о, Олех! Так-так. Він потім ще готував фантастичні снеки з картоплею всередині, — «фантастичними снеками» були українські вареники, які Олег ліпив власноруч.

— Так, саме він. Коли росіяни атакували вдруге, ми з ним виїхали до Львова, і там він знову пішов в армію. Та, коли війна наблизилася до передмість Львову, його схопили в полон. На правій руці Олега було татуювання — герб України, тризуб. Згодом, через свої журналістські канали я дізнався, що, коли росіяни побачили цей герб, Олега вивели з колони й на очах в інших полонених відрубали руку сокирою й викинули його, разом із рукою, в придорожню канаву. Там він більше доби стікав кров’ю й лише дивом залишався живим. Його знайшли випадково — місцеві — та відвезли в лікарню у Львів. Я знайшов його там. Хаміте… Ти бачив колись бліде, майже повністю знекровлене тіло, серце в якому б’ється, здається, лише силою якогось неймовірного людського духу й волі до життя? Це був живий труп — не могла людина з уже посинілими губами й трупно-холодною шкірою жити, а він жив. Жив до останнього. Він прожив ще чотири доби в лікарні. Увесь цей час я був із ним, не відходячи ні на хвилину, поки тіло ще подавало ознаки життя. А коли він помер, я знову виїхав до Польщі. А тепер я тут. І те, що сталося з Олегом, очікує й мене, і всіх, до кого вони дотягнуться, розумієш? Поїхали. Поїхали, адже це все дуже серйозно.

— Чувак… — на якусь секунду мені здалося, що Хаміт замислився. Але він продовжив, — ти маєш дивитися на світ позитивніше. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍