Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 7: Млин живе своїм життям

Наступного дня, коли сонце вже почало хилитися до заходу, четверо дітей і один дуже хитрий кіт знову прийшли до млина.

Максим, Соломія, Тимко й Іван стояли перед темним отвором дверей, які виглядали точно так само, як вони залишили їх минулої ночі.

Наче нічого не сталося.

Наче ніякої тіні не було.

— Ну що, входимо? — запитала Соломія, піднявши брову.

— Давайте ще раз подумаємо, чи хороша це ідея, — запропонував Іван.

— Уже подумали, — відповів Максим і зробив крок уперед.

— От чорт, — пробурмотів Іван.

Вони всі рушили за Максимом, а позаду, як завжди, абсолютно спокійно й неквапливо, йшов Бублик.

Кіт оглядався на всі боки, принюхувався до повітря і ніби оцінював ситуацію.

Тимко це помітив.

— А якщо Бублик вирішить, що нам краще йти?

— Тоді він втече, а ми залишимося, — відповів Максим.

— Ну супер, — зітхнув Іван.

Вони підійшли впритул до дверей.

Максим уже збирався їх штовхнути…

Але раптом щось сталося.

Двері різко хитнулися.

Вони відкрилися ширше, ніби хтось штовхнув їх зсередини.

Скрип!

Легкий порив вітру… або щось інше?

Максим різко зупинився.

Соломія завмерла.

Іван ледь не підскочив.

Тимко спочатку не сказав нічого.

Але потім…

— Це вітер, — твердо заявив він.

Всі повільно повернулися до нього.

Іван широко розплющив очі.

— Ти це серйозно?!

— Ну… а що ще це може бути?

— Давай ще скажи, що вчора це теж був вітер!

— Ну… сильний вітер?

Максим нічого не сказав.

Він просто подивився на Бублика.

І це було головне.

Бо Бублик стояв нерухомо.

Його шерсть злегка піднялася.

Хвіст пихато роздувся.

Кіт витріщався на двері так, ніби бачив там щось, чого не бачили вони.

А потім…

Бублик різко зашипів.

— Ой, ні, — пробурмотів Іван.

Наступної секунди кіт розвернувся і кинувся геть.

Бублик не просто втік, він полетів звідти зі швидкістю блискавки, ніби його щось налякало.

Він пробіг між ногами дітей, перестрибнув через камінь і щез у високій траві.

— Ну і все, прощавайте! — вигукнув Іван. — Кіт розумніший за нас, треба було тікати разом із ним!

— Спокійно, — сказав Максим, хоча сам відчув неприємний холодок по спині.

Бо Бублик ніколи просто так не тікав.

Соломія помовчала кілька секунд, а потім сказала:

— Якщо навіть Бублик злякався, то це точно не вітер.

— От і я про те ж! — підтримав її Іван.

Тимко здаватися не хотів.

— Ну, може, він просто почув якусь мишу й погнався за нею?

— Яку мишу?! — Іван показав на відчинені двері. — Це була миша чи примара?!

— Примар не існує.

— Ага, а сліди величезних копит — це що? Так, знаєш що? Давай зайди перший, якщо не боїшся.

Тимко замовк.

Максим глибоко вдихнув.

— Давайте просто подивимося, що там всередині.

Соломія кивнула.

— Гаразд. Але якщо ще щось дивне станеться, ми повертаємося.

— Домовились.

Вони обережно переступили поріг млина.

Відчуття було дивним.

Наче вони увійшли в інше місце, де діють інші закони.

Повітря було холодніше, ніж мало б бути влітку.

Ліхтарики освітили старі балки, розкидане сіно і…

Щось дивне на підлозі.

Максим підійшов ближче.

Соломія нахилилася поруч із ним.

— Що це?

Вони побачили дивний візерунок, накреслений на підлозі млина.

Соломія провела по ньому пальцем.

— Це малюнок чи…

— Хтось його намалював спеціально, — сказав Максим.

— Навіщо?

Максим не знав відповіді.

Але він знав, що це щось набагато більше, ніж просто вітер.

Бо коли вони ступили всередину…

Двері за їхніми спинами різко зачинилися.

Гучний звук відлунював у темряві.

Іван видихнув, схопився за голову і закрив очі.

— ВСЕ, Я ЗНОВУ КАЖУ, ЩО ЦЕ ПОГАНА ІДЕЯ!

Соломія різко розвернулася і штовхнула двері.

Вони відкрилися легко.

Наче тільки що ніхто їх не зачинив.

Наче їм просто здалося.

Максим повільно повернувся до всіх.

— Ми йдемо звідси.

— О! Дякую! — вигукнув Іван.

Тимко ще раз кинув погляд на малюнок на підлозі.

— Завтра повернемося?

Соломія кинула на нього погляд, повний недовіри.

— А ти тільки що не казав, що це був вітер?

— Ну… вітер не малює дивних візерунків, правильно?

Максим посміхнувся.

— Правильно. Завтра ми дізнаємося більше.

Вони вийшли з млина.

Двері лишилися відкритими, ледь похитуючись.

А за кілька метрів від них, у темряві, серед трави сидів Бублик.

Він уважно спостерігав.

Він не пішов додому.

Бо він чекав.

Бо він знав більше.

І завтра він покаже їм, куди треба дивитися.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍