Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 6: Нічний експеримент

Сонце сіло за обрій, і село поступово занурилося у теплу літню темряву.

У хатах запалювалися вогники, а вулиці ставали тихими і спокійними.

Але не для всіх.

Бо четверо дітей і один дуже розумний кіт збиралися зробити щось, за що їх точно насварила б баба Варвара.

— Отже, ми точно це робимо? — пошепки спитав Іван.

— А що, у тебе є кращий варіант? — відповів Максим, поправляючи рюкзак.

— Так! Лягти спати, як нормальні люди!

— Це нецікаво, — відмахнувся Тимко.

— Нецікаво?! Це безпечно! — обурився Іван.

— Якщо буде небезпечно, Бублик нам скаже, — сказала Соломія, погладжуючи кота, що сидів у неї на руках.

Бублик тихо муркотів, наче підтримував цю ідею.

Максим стиснув ліхтарик у руці й глянув на друзів.

— Все. Вистачить балачок. Ми йдемо.

І вони рушили у бік млина.

Вдень старий млин здавався просто занедбаною будівлею, яку всі давно забули.

Але вночі…

Він виглядав по-іншому.

Темні обриси вежі нависали над полем, а розбиті лопаті млина видавали в повітрі моторошний скрип.

Ліхтарики висвітлювали тільки вузьку частину шляху перед дітьми.

За межами світла була темрява, яка ховалася у високій траві.

— Ну і чого ми сюди йдемо? — буркнув Іван, озираючись.

— Щоб перевірити, чи з’являться ті самі звуки, які чув дід Петро, — пояснив Максим.

— Звучить як погана ідея.

— Якщо буде страшно, можемо повернутися.

— Я не кажу, що мені страшно! — швидко випалив Іван. — Я просто кажу, що це дурість!

Соломія всміхнулася.

— Страх і дурість дуже схожі.

— Та ну вас!

Але він все одно йшов за всіма.

Вони наблизилися до млина.

— Гаразд, зараз ми почекаємо кілька хвилин, нічого не торкаємося і просто слухаємо, — сказав Максим.

— Угу, класно, постоїмо вночі біля страшного млина. Давайте ще пісні заспіваємо, щоб нас точно з’їли, — пробурчав Іван.

Але раптом усі замовкли.

Бо вони щось почули.

Зсередини млина пролунав тихий скрип.

Соломія миттєво стиснула блокнот у руках.

— Це був вітер?

— Якщо це вітер, то він дуже дивний, — пробурмотів Максим.

Вони стояли, не рухаючись.

А звук повторився.

Скрип… скрип…

— Це точно всередині, — прошепотів Тимко.

Усі напружилися.

Бублик, який досі сидів у Соломії на руках, раптом завмер.

Його вуха сіпнулися.

Хвіст затремтів.

А потім…

Тінь.

Темна, нечітка фігура пройшла крізь вузьку шпарину між дверима.

Максим ледь не впустив ліхтарик.

— Ви це бачили?!

— Так! — різко видихнув Іван. — І це не нормально!

Соломія міцніше схопила Бублика.

Кіт розширив очі, але не шипів.

Ніби він був не наляканий, а… зацікавлений.

Максим зробив крок уперед.

— Ти куди?! — прошепотів Тимко.

— Подивлюся ближче.

— Не найкраща ідея, — пробурмотів Іван.

Але Максим уже наблизився до дверей.

Він повільно штовхнув їх рукою.

Всередині була темрява.

Тиша.

Нікого.

І все ж…

Максим відчував, що вони не самі.

— Ну що там? — прошепотіла Соломія.

— Нічого.

— Нічого?!

— Ну… нікого.

— Ой, класно! — саркастично вигукнув Іван. — Тобто ми бачили тінь, ми чули звук, але тепер там нікого?!

Максим знову глянув усередину.

Темрява.

Порожнеча.

Але чомусь було відчуття, що щось на них дивиться.

Бублик тихо муркнув.

Його хвіст злегка сіпнувся.

— Ми повертаємося, — сказав Максим.

— О, нарешті розумні рішення! — вигукнув Іван.

— Але завтра ми повернемося сюди вдень.

Іван знову схопився за голову.

— Я знав! Я знав, що все не закінчиться просто так!

Вони повернулися в село, але кожен думав про те саме.

Що це було?

Кого або що вони бачили?

Чому звук зник одразу, як тільки вони наблизилися?

І найголовніше…

Чому Бублик не шипів?

Кіт завжди відчував небезпеку.

Але сьогодні він мовчав.

Бо він знав щось, чого не знали вони.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍