Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Дріон Віола і колодязь без еха

Дріон Віола завжди носив із собою інструмент — він не мав струн, клавіш чи голосу, але все одно звучав. Це була скринька, зроблена з дерева, яке росло в тумані, і кожного разу, як він відкривав її, з неї виривалась лише одна нота. Але кожного разу — інша.

Сьогодні скринька мовчала.

Він сидів біля колодязя, старого, як перший спогад. У нього не кидали монети, лише слова. Але жодне з них ніколи не поверталось луною. І все ж Дріон говорив:

— Якщо ти чуєш… дай мені знак. Я чекаю, як обіцяли.

Тиша. І раптом — звук. Ніби крило торкнулось поверхні води.

Скринька в його руках зазвучала. Не нота — шепіт.

"Містін знає, але мовчить. Фіффі бачить, але не скаже. Аурік чує, але боїться. Ти — граєш."

— Але що? — запитав Дріон. — Що я повинен грати?

На воді колодязя з’явився візерунок. Кола стали буквами. Літерами пісні.

— Пам’ять, — відповів голос. — Грай пам’ять, поки вона ще твоя.

Дріон закрив очі. І заграв. Пальці торкалися повітря, як струн. І кожна нота оживляла уривок минулого — і ще когось… хто не хотів забути.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍