Читати книгу - "Пісня туману, Ліанна"

Фіффі Шеп і місто дощу

Фіффі Шеп завжди йшла босоніж. Її маленькі кроки не залишали слідів, але під ними розцвітали крихітні квіти сну — блакитні, як небо, якого давно не було видно.

Вона наближалась до міста дощу. Воно не мало будинків, тільки парасолі, що росли з землі, і кожна ховала чиюсь історію. Тут дощ ішов не з неба — він витікав із спогадів.

Фіффі зупинилась біля найбільшої парасолі. Вона була срібляста, з вузькими променями, і під нею не було нічого… окрім дзеркала.

Вона сіла навпроти й подивилася на своє відображення. Але воно не повторювало її рухів. Усміхнулося раніше. Заплющило очі, коли вона лише кліпнула.

— Ти... ще не я, — прошепотіла Фіффі.

— Ні, але скоро буду, — відповіло відображення. — Коли всі згадають.

Вітер принесла чийсь голос. Він звучав крізь тисячі крапель:

— “Знайди двері. Вони відкриються, якщо серце не спить.”

Фіффі підвелася. Її очі світились сріблом.

— Вони йдуть. Я відчуваю. Дріон… ти наступний.

Десь далеко у водяному шелесті почулася відповідь — ноти. Теплі, трохи сумні. І в кожній — пульс іншого серця.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍