Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Місто Ф. і Сухий Фонтан, що мав серце

На головній площі міста Ф., між старими каштанами і крамницями з морозивом, стояв Сухий Фонтан. Він був не такий, як інші — без чаші, без статуй, зате з тисячами струменів, які раптом виринали з бруківки і знов зникали, мов примхливі феї.

Діти його обожнювали. Вони знімали взуття, сміялися, бігали між бризками, кричали "ура!", коли струмені підіймалися вище голови. Фонтан знав кожного з них по імені, і вмів повторювати танці найменших, мов відлуння їхньої радості.

Але фонтан мав характер. Якщо на площі сварились дорослі, чи діти сміялись над кимось, чи хтось із відвідувачів кидав сміття — він мовчав. Вода не підіймалась, струмені не пурхали. Люди з подивом стояли перед ним, а діти питали:

— Що сталося, Фонтане?

І тоді найменша дівчинка Марічка завжди знала відповідь:

— Він ображений. Потрібно йому вибачення.

Місто швидко навчилося. Кожного ранку вчителька молодших класів приводила школярів, і вони казали:

— Доброго ранку, Фонтанчику! Дякуємо, що ти з нами!

І фонтан відповідав веселим шурхотом та міріадами блискучих крапель. Навіть дорослі, проходячи повз, іноді зупинялись, кланялися фонтану чи кидали у повітря монетку з побажанням миру й доброти.

З того часу Сухий Фонтан став не просто забавкою. Він став дзеркалом настрою міста — коли весело і щиро, він співає водяною арією. А коли щось не так — мовчки чекає, поки доброта знову запанує на площі.

Місто Ф. і Дім Загублених Речей

У самому серці міста Ф., трохи осторонь від гамірних вулиць, стоїть непримітна будівля з вікнами, що ніколи не відчиняються, і дверима, які самі вирішують, кого впустити. Це — Дім Загублених Речей. Він не має вивіски, його немає на мапах, та всі мешканці знають: якщо щось загубилося — саме туди воно й піде.

Тут, на мереживних полицях, у затишних шухлядах і на м’яких подушках лежать рукавички, які втратили другу половинку, ляльки з відірваними ґудзиками, одинокі сережки, забуті телефони й ключі, що досі зберігають тепло кишені. Кожна річ тут має свою історію і потаємно мріє про зустріч зі своїм господарем.

А щоб знайти загублене, потрібно простягнути ниточку надії. Не звичайну — а ту, яка народжується з теплих спогадів, щирих слів та довіри. І коли ця невидима ниточка зв’язує серце людини з Домом Загублених Речей, двері відчиняються, і речі починають тихенько дзвеніти від радості.

Ох, як вони тішаться! Коли малюк знаходить свого улюбленого ведмедика, якого вважав назавжди зниклим, а літня пані — загублений кулон, подарований багато років тому. Навіть речі мають душу, якщо були колись любимі.

Кажуть, одного разу Дім навіть об’єднав двох людей, що знайшли там ті самі загублені сережки — одну мав він, іншу — вона. І з того часу вони більше нічого не губили, хіба що час, який проводили разом.

Місто Ф. і дорога до Змієвих Валів

У місті Ф. є одна дорога — тиха, звивиста, обсаджена старими липами, що веде далеко за межі міських кварталів, до місця, де земля пам’ятає. Цей шлях веде до старовинних Змієвих Валів — величних земляних споруд, збудованих ще в ті часи, коли казка й дійсність ходили поруч, а люди будували не лише руками, а й серцем.

Вирушити туди можна на велосипеді, пішки або навіть на тихому міському транспорті, який іноді, кажуть, сам знає напрямок і довезе просто до підніжжя одного з валів.

Коли ступаєш на землю поблизу Валів, щось у повітрі змінюється. Тиша стає густішою, вітер — мудрішим, а кожен крок відлунює в глибинах історії. Тут відчуваєш не просто давнину — тут розумієш: ти не сам. З тобою тіні пращурів, які зводили ці вали, щоб берегти свій край. Вони мовчазні, але добрі. Вони пам’ятають, як із покоління в покоління передавалися пісні, ремесла, мрії.

І якщо прикласти долоню до сухої трави на вершині валу, можна відчути пульс землі. Здається, що вона розповідає тобі свою історію — не словами, а відчуттями, звуками, подихом.

Дехто, повертаючись до міста, приносить із собою камінчик чи листок, щоб нагадував про цю мить. Але найголовніше — вони несуть у серці тиху гордість за свій рід, за своє місто, за свою землю.

Такі історії живуть у місті Ф., і багато ще попереду.

Місто Ф. і таємниця сяючого дерева біля Костелу

У самому серці міста Ф., на вулиці Ярослава Мудрого, височіє величний Костел Воздвиження Святого Хреста. Збудований у 1903–1911 роках за проектом архітекторів Владислава Домбровського та Федора Троупянського, цей неоготичний храм зачаровує своєю асиметричною архітектурою та витонченими деталями. 

Поруч із костелом росте старий дуб, який, за легендами, посадили ще під час завершення будівництва храму. Влітку його розлоге гілля дарує прохолоду, восени листя золотиться під сонцем, але взимку відбувається справжнє диво.

З першими морозами, коли сніг огортає місто білою ковдрою, дуб перетворюється. Його гілки вкриваються різнокольоровими вогниками, які світяться в темряві, створюючи атмосферу казки. Здалеку ввижається, що це самі зірки зійшли з неба і гойдаються на гіллі.

Місцеві мешканці кажуть, що це душі добрих справ, здійснених у місті, знаходять притулок у гілках дерева і світяться, нагадуючи про силу добра.

Щороку, напередодні Різдва, містяни збираються біля костелу, щоб помилуватися сяючим дубом, заспівати колядки та поділитися теплом своїх сердець. Ця традиція об'єднує громаду, нагадуючи про важливість єдності та взаємопідтримки.

Кажуть, якщо стати під гілками цього дерева і загадати бажання, пов'язане з добром для інших, воно обов'язково здійсниться. Адже дерево відчуває щирість сердець і відповідає взаємністю.

Місто Ф. і ніч, коли переплутались тіні

Одного вечора в місті Ф., коли сонце вже торкалося краєчком горизонту, а в повітрі плавала ніжна золотава пелена, з пішохідними тінями сталося щось надзвичайне.

Тіні, які зазвичай тихо слідують за своїми хазяями, раптом переплутались. То тінь вчительки потягнулася за листоношею, тінь пса побігла за дитиною, а тінь велосипедиста крутнулась під ногами бабусі з кошиком. Тіні розгубились, почали метушитися, перетинатись, перешіптуватись одна з одною: «Це не мій силует!», «А ти чого така довга?», «Хто тут бачив мого художника?..»

Містяни дивувались: що за дивина? Діти сміялися, граючись у здогадай-хто, а дорослі ставали в задумі. Уся пішохідна вулиця перетворилася на химерний театр тіней.

І ось, коли небо вже стало темно-синім, зійшла перша вечірня зірка — ясна, добра, майже усміхнена. Вона глянула на плутанину внизу і лагідно зітхнула. Її світло впало на кам’яну бруківку, освітивши кожну тінь — і тоді все стало на