Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Ґлокта стояв біля вікна, супився в ніч і дивився, як Божий гнів ллється на Дагоску. Три величезні катапульти, які стояли за стінами міста, далеко за межами досяжності арбалетів, працювали ще з обіду. На заряджання та приготування кожної з них ішла приблизно година. Він стежив за цією процедурою в підзорну трубу.

Спершу регулювали машину та оцінювали відстань пострілу. Кілька бородатих інженерів у білих шатах сперечалися між собою, вдивляючись у власні підзорні труби, вимахуючи прямовисами, вовтузячись із компасами, паперами та рахівницями й потроху регулюючи положення величезних болтів, які тримали катапульту на місці.

Коли вони задовольнялися, велике плече важеля згинали наново. Підіймати велетенську противагу, блок із темно-сірого чавуну, висічений у формі насупленого гуркського обличчя, доводилося запрягу з двадцяти коней, добряче побитих батогами та змилених.

Далі система блоків і команда робітників, що хмурилися, ревли та розмахували руками, обережно вводили в підготовчий ківш величезний снаряд, бочку щонайменше один крок у діаметрі. Опісля люди відступали, з острахом поспішаючи назад. Уперед повільно виходив один раб із довгою жердиною, на кінці якої палав якийсь віхоть. Раб підносив його до бочки. Здіймалося полум’я, а тоді десь опускали важіль, і величезний тягар падав, а велике плече важеля, що було завдовжки зі стовбур сосни, розтинало повітря, і підпалений снаряд злітав до хмар. Вони злітали та з ревом падали вже кілька годин, тим часом як на заході поволі опускалося сонце, довкола них темніло небо, а пагорби на материку обернулися на чорний силует удалині.

Одна з бочок на очах у Ґлокти злетіла, яскраво палаючи на тлі чорних небес, і її шлях врізався йому в очі іскристою лінією. Вона, здавалося, на цілу вічність зависла над містом, майже на висоті самої Цитаделі, а тоді помчала донизу, з тріском спускаючись із небес, наче метеор. За нею палав шлейф із жовтогарячого вогню. Приземлилася вона посеред Нижнього міста. Рідке полум’я здійнялося вгору, вирвалося назовні та спрагло накинулося на малесенькі силуети хатинок у нетрях. Кілька секунд по тому грім вибуху дійшов до Ґлокти біля вікна і змусив його поморщитися. «Вибуховий порошок. Хто б міг подумати, коли я побачив, як він шипить на верстаку адепта-хіміка, що з нього може вийти така приголомшлива зброя?»

Він наполовину побачив, наполовину уявив крихітні постаті, що мчали туди чи туди, намагаючись витягнути потерпілих із підпалених руїн, намагаючись урятувати що тільки можна зі своїх розвалених осель, і вервечки чорних від сажі тубільців, які похмуро передають одне одному відра, марно силкуючись завадити поширенню цього пекла. «Ті, хто має найменше, під час війни завжди втрачають найбільше». Тепер пожежі були по всьому Нижньому місту. Вони світилися, мерехтіли, миготіли на вітрі з моря, відбиваючись у чорній воді жовтогарячим, жовтим і яскраво-червоним. Навіть тут, угорі, повітря мало важкий запах, стало маслянистим і переповнилося димом. «Там же, певно, вийшло справжнє пекло. Ще раз вітаю, очільнику Ґлокта».

Він розвернувся, зрозумівши, що у дверях хтось стоїть. То була Шікель, чий тендітний силует чорнів у світлі лампи.

— У мене все гаразд, — пробурчав він і перевів погляд назад на величне, зловісне та страхітливе видовище за вікном. «Усе ж таки не щодня можна побачити, як палає місто». Але його служниця не пішла, а ступила один кроку кімнату.

— Іди собі, Шікель. Я чекаю на певного відвідувача, і це могло б викликати проблеми.

— Відвідувача, так?

Ґлокта підвів погляд. Її голос звучав інакше. Глибше, жорсткіше. Її обличчя теж стало інакшим: один бік у тіні, а другий освітив миготливий жовтогарячий вогонь пожеж за вікном. Воно мало дивний вираз: поволі пішовши до Ґлокти, вона наполовину вишкірила зуби та вп’ялася в нього очима, що спрагло й напружено виблискували. Це обличчя майже страшне. «Якби я був схильний до страху...» І все стало на свої місця.

— Ти? — видихнув він.

— Я.

«Ти?» Ґлокта не втримався. У нього мимохіть вирвався смішок.

— Гаркер тебе спіймав! Цей ідіот помилково натрапив на тебе, а я тебе відпустив! А я ще вважав себе героєм! — Він сміявся без упину. — Цінний урок, еге ж? Нікому не роби добра!

— Мені не потрібні твої уроки, каліко.

Вона ступила ще крок. Тепер її відділяло від нього менше трьох кроків.

— Зачекай! — Він підняв руку. — Тільки скажи мені дещо!

Вона спинилася, запитливо піднявши одну брову. «Просто залишайся там».

— Що сталося з Давустом?

Шікель усміхнулася гострими, чистими зубами.

— Він так і не покинув кімнати. — Вона злегка погладила себе по животу. — Він тут.

Ґлокта змусив себе не підводити погляду, коли зі стелі повільно спустилася петля з ланцюга.

— А тепер ти можеш приєднатися до нього.

Вона вийшла на півкроку вперед, а тоді ланцюг зачепив її за підборіддя, смикнув угору та здійняв у повітря, тим часом як вона шипіла та плювалася, хвицалася та борсалася.

Северард вискочив зі своєї схованки під столом і спробував ухопити Шікель за невгамовні ноги. Її боса стопа ударила його по обличчю так, що він скрикнув і розтягнувся на килимі.

— От блядь, — видихнула Вітарі, коли Шікель підсунула долоню під ланцюг і почала стягувати її з крокв. — От блядь!

Вони разом гепнули на підлогу, трохи поборолись, а тоді Вітарі пролетіла в повітрі, заборсавшись у пітьмі чорною тінню. Вона заволала, врізавшись у стіл у віддаленому кутку кімнати, і непритомна звалилася на підлогу. Северард, який і досі стогнав, повільно перекотився на спину, нічого не усвідомлюючи та притиснувши руки до маски. Ґлокті й Шікель залишилося тільки дивитись одне на одного. «Я та моя пожирачка. Прикро».

Він притулився спиною до стіни, і дівчина кинулася на нього, але вона встигла ступити лиш один крок: Фрост блискавично врізався в неї та гепнувся на неї, поваливши її на килим. Якусь мить вони пролежали там, а тоді вона поволі перекотилася на коліна та поволі зіп’ялася на ноги, тим часом як кремезний практик налягав на неї своєю чималою вагою, і поволі пішла до Ґлокти, зачовгавши ногами.

Альбінос міцно тримав її обома руками, напружуючи всі сухожилля, щоб її відтягнути, але вона поволі просувалася вперед, зціпивши зуби. Одна худа рука дівчини була притиснута до її худого тулуба, а вільною рукою вона несамовито замахнулася на Ґлоктину шию.

— Ф-ф-ф-ф-ф! — зашипів Фрост.

М’язи його важких передпліч напружились, його біле обличчя скривилося від натуги, а рожеві очі мало не вилізли з орбіт. І все ж цього було