Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

недостатньо. Ґлокта, притиснувшись до стіни, захоплено споглядав, як рука підтягується дедалі ближче, опинившись усього за кілька дюймів від його горла. «Це дуже прикро».

— От сука! — заволав Северард.

Його дрючок зі свистом опустився та врізався в хапливу руку, розламавши її рівно навпіл. Ґлокта бачив, як із розірваної скривавленої шкіри визирають кістки, та все ж її пальці ще сіпалися, тягнучись до нього. Дрючок ударив її по обличчю, і її голова різко відкинулася назад. Із її носа бризнула кров, ударом їй розсікло щоку. Та все ж вона йшла далі. Фрост задихався від натуги, втримуючи її другу руку на місці, тим часом як вона тягнулася вперед, скрививши вуста й оголивши зуби, готова вигризти Ґлокті горло.

Северард кинув дрючок, обхопив її шию та потягнув її голову назад, загарчавши від натуги. У нього на лобі запульсували вени. Дивне це було видовище: двоє чоловіків, один із яких був великий і сильний як бик, відчайдушно намагалися повалити на землю тендітну дівчину. Мало-помалу двоє практиків почали відтягувати її назад. Северард відірвав одну її ногу від підлоги. Фрост голосно заревів, підняв її та, напружившись востаннє, пожбурив у стіну.

Вона зашкрябала підлогу, силкуючись підвестись і вимахуючи зламаною рукою. У тіні загарчала Вітарі, високо піднявши один із важких ланцюгів Давуста. Він із оглушливим брязкотом розбився об голову Шікель, а тоді троє практиків накинулися на неї, як хорти на лисицю, хвицаючись, б’ючись і гарчачи від люті.

— Досить! — різко промовив Ґлокта. — У нас іще є запитання!

Він причовгав до задиханих практиків і опустив погляд. Шікель лежала нерухомою, знівеченою безформною масою. Купкою ганчір’я, до того ж невеликою купкою. «Десь такою я її й відшукав. Як цій дівчині мало не вдалося здолати цю трійцю?» Її зламана рука з обм’яклими та скривавленими пальцями розтягнулася по килиму. «Можна спокійно сказати, що тепер вона нікому не загрожує».

А тоді рука заворушилася. Кістка ковзнула назад у плоть і випрямилася з огидним хрускотом. Пальці засіпалися, засмикалися, задряпали підлогу й почали ковзати до Ґлокти, тягнучись до його щиколотки.

— Що вона таке? — видихнув Северард, дивлячись униз.

— Беріть ланцюги, — сказав Ґлокта і розважливо відійшов з дороги. — Хутко!

Фрост із брязкотом витягнув із мішка дві пари великих кайданів і підняв їх, загарчавши від натуги. Це були смуги темно-сірого чавуну, призначені для найсильніших і найнебезпечніших в’язнів, завтовшки зі стовбур молодого деревця й важкі, як ковадла. Одну пару він туго затягнув у неї на щиколотках, а другу — на зап’ястках. Їхні кріплення зарипіли та з обнадійливою категоричністю стали на місце.

Тим часом Вітарі витягнула з мішка довгий гримучий ланцюг і заходилась обмотувати ним безвільне тіло Шікель, яке підтримував Северард, туго затягуючи його та закручуючи знов і знов. Довершили справу два великі висячі замки.

Замкнули їх якраз вчасно. Шікель раптом ожила й заметалася на підлозі. Вишкірила зуби на Ґлокту й налягла на ланцюги. Її ніс уже став на місце, а поріз на обличчі затягнувся. «Наче вона взагалі не зазнавала ушкоджень. Отже, Юлвей казав правду». Вона зробила випад, оголивши зуби та забряжчавши ланцюгами, і Ґлокті довелося незграбно позадкувати.

— Воно наполегливе, — пробурмотіла Вітарі, чоботом штовхнувши її спиною до стіни. — Цього в нього не відняти.

— Бельбаси! — просичала Шікель. — Ви не можете протистояти тому, що наближається! На це місто опускається права рука Бога, і його ніщо не може врятувати! Ваші смерті вже визначені!

У небі спалахнув особливо яскравий вибух, який залив обличчя та маски практиків жовтогарячим світлом. За мить кімнатою прокотилося відлуння його грому. Шікель засміялася, божевільно, рипливо заквоктавши.

— Сто Слів наближаються! Їх не спутати жодними ланцюгами, не втримати жодними воротами! Вони наближаються!

— Може, й так, — Ґлокта знизав плечима. — Та вони прийдуть надто пізно для тебе.

— Я вже мертва! Моє тіло — всього-на-всього порох! Воно належить Пророкові! Ви нічого від мене не дізнаєтесь, хоч як будете старатись!

Ґлокта всміхнувся. Він майже відчував на обличчі тепло полум’я далеко внизу.

— Це звучить як виклик.

Один із них

рді всміхнулася Джезалеві, а він усміхнувся їй. Він по-ідіотськи всміхався на весь рот. Утриматися він не міг. Він був страшенно радий повернутися туди, де все було зрозуміло. Тепер їм ніколи не доведеться розлучатися. Йому хотілося тільки сказати їй, як сильно він її кохає. Як сильно він за нею скучив. Він відкрив рота, але вона притиснула палець до його губ. Сильно притиснула.

— Тс-с-с.

Вона його поцілувала. Спершу ніжно, а тоді міцніше.

— Гм, — сказав він.

Її зуби куснули його за губу. Спершу грайливо.

— Ой, — сказав він.

Вона вгризлася сильніше, а тоді ще сильніше.

— Йой! — вигукнув він.

Вона присмокталася до обличчя Джезаля, роздираючи його зубами та шкрябаючи ними кістки. Він спробував закричати, та нічого не вийшло. Було темно, голова у нього пливла. Щось жахливо смикнуло, нестерпно потягнуло його за вуста.

— Є, — промовив якийсь голос. Болючий тиск припинився.

— Наскільки все погано?

— Не так погано, як здається.

— А здається, що все дуже погано.

— Стули пельку та підійми той смолоскип вище.

— А це що?

— Що саме?

— Те, що там стирчить.

— То його щелепа, довбню, а ти як думаєш?

— Я думаю, що мене знудить. Цілительство не належить до моїх видатних...

— Стули свій довбаний писок і підійми смолоскип! Нам доведеться засунути її назад!

Джезаль відчув, як щось сильно натиснуло йому на лице. Щось затріщало, і його щелепу та шию списом проштрикнув нестерпний біль, якого він ще ніколи не відчував. Він відкинувся назад.

— Я його потримаю, а ти посунь оте.

— Що, оце?

— Не висмикуй йому зуби!

— Та він сам випав!

— Клятий тупий біляк!

— Що відбувається? — запитав Джезаль. Але вийшло в нього лише якесь булькотіння. Його голова здригалася, пульсувала, розколювалася від болю.

— Тепер він прокидається!

— Тоді ти зашивай, а я його потримаю.

Щось здушило йому плечі, натиснуло на груди й міцно його скрутило. Йому боліла рука. Страшенно боліла. Він спробував похвицатись, але в нього нестерпно боліла нога, і він не міг нею поворухнути.

— Тримаєш його?

— Так, тримаю! Зашивай!

Щось уп’ялося йому в обличчя. Він думав, що більшого болю вже не буде. Як же він