Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

відомого С. Петлюру. Розгорілись гарячі суперечки. Військові краще знали М. Міхновського. Бентежило їх те, що лідери Ради нав'язували їм цивільну особу. Зусиллям М. Грушевського, В. Винниченка було досягнуто компромісу – до обраної збірної президії обрали і С. Петлюру, і М. Міхновського.

Звичайно, М. Грушевський і В. Винниченко не випадково розраховували на С. Петлюру – їх погляди, принаймні в той час, в основному співпадали. Симон Васильович в 1917 р. знову заявив про свою належність до українських соціал-демократів. Щоправда, М. Грушевський змушений був констатувати: «…згодом виявилось, що Петлюра являється, може, тактовнішим і поправнішим виданням Міхновського… Але в даний момент сі негативні сторони відходили на другий план перед позитивним здобутком – віддання військового руху під цивільний, соціалістичний напрям».

Очевидно, ці ж фактори виявилися вирішальними і в тому, що «військового урядовця», як іменував С. Петлюру В. Винниченко, було не лише обрано до Українського Генерального військового комітету, але й його головою.

Гадається, небезпідставні і ті міркування в історіографії, згідно з якими лобіювали кандидатуру Симона Петлюри на керівні посади в українському військовому будівництві з початками українізації армії масони (про саме такі методи їх дій пізніше не раз згадував М. Грушевський).

Звісно, все те робилося не так просто. «Своя людина» в Києві стала у пригоді й під час переговорів з військовим міністром Тимчасового уряду масоном О. Керенським, який був рішучим противником створення збройних сил за національною ознакою, і практичної співпраці з командуючим Київською військовою округою масоном К. Оберучевим, і в ході контактів з представниками французьких військових місій, які поспішили в Україну восени 1917 р. і зовсім не випадково мали у своєму складі все тих же «вільних каменярів», і тоді, коли на посаді генерального секретаря військових справ УНР С. Петлюра призначав на відповідальні армійські посади знову-таки масонів. Масонські знайомства навіть полегшили спілкування між С Петлюрою і П. Скоропадським.

Під час формування Генерального Секретаріату в середині червня 1917 р. Симону Васильовичу довірили очолити секретарство з військових справ. Незважаючи на те, що Тимчасовий уряд, домігшись того, щоб Генеральний Секретаріат був його (уряду) місцевим органом, спеціальною інструкцією ліквідував посаду секретаря з військових справ, С. Петлюра розгорнув кипучу, а головне, досить гучну, в чомусь навіть галасливу, діяльність по створенню українських збройних сил.

Загалом це була досить складна і відповідальна робота. З розкладеної колишньої царської армії, насамперед військ Південно-Західного фронту, було практично неможливо сформувати Збройні сили України. До того ж, командний склад фронту чинив всілякі перепони українізації частин. Певну негативну роль у здійсненні українізації намічених частин відіграв відомий червневий 1917 р. наступ частин Південно-Західного фронту на чолі з генералом О. Брусиловим. У кінцевому рахунку він зазнав невдачі, а російські війська втратили більше 150 тис. чоловік. Українські офіцери і солдати, які поверталися на Батьківщину з інших фронтів, несли настрої анархізму і вседозволеності, також були неспроможними створити національне військо. У цей період С. Петлюрі довелося пережити крах ілюзій про готовність солдат-українців захищати українську справу, Українську революцію. Переважна більшість поспішала в Україну (і не приховувала цього) не стільки з національних, скільки з матеріальних причин – встигнути до розподілу поміщицької землі.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді, з початком процесу встановлення Радянської влади в Україні найсерйознішу небезпеку для свободи і незалежності українського народу С. Петлюра вбачав у більшовиках, повів з ними непримиренну і рішучу боротьбу. Обраній позиції він не зрадив ніколи – навіть тоді, коли політичні обставини відкривали шляхи до мирного погодження протистояння і на С. Петлюру чинило тиск оточення. Щоправда, деякі коливання в цьому питанні мав і він, але події розвивалися так, що у практичні політичні кроки тимчасові настрої не виливалися.

С. Петлюра в ті місяці дедалі активізує діяльність щодо створення Збройних сил України.

Тимчасом посилились розходження з лідерами Центральної Ради в поглядах на поточну політику. С. Петлюра все частіше наражався на нерозуміння, а відтак виявляв незалежність, відверто конфліктував. Не один раз він говорив про те, що негативні моменти географічного положення України й стратегічної оборони її кордонів висувають перед українським урядом завдання пошуку опори та необхідних зв'язків з великими європейськими державами. В першу чергу мова йшла про країни, що мали певні інтереси на Чорному морі або в його басейні. На відміну від інших членів уряду, в зовнішньополітичному курсі С. Петлюра орієнтувався на держави Антанти, а не австро-німецького блоку. Він розумів, що за роки Першої світової війни в українців зміцніли настрої проти німців, австрійців. У грудні 1917 p. C. Петлюра змушений був залишити посаду генерального секретаря військових справ, став на чолі Українського Гайдамацького коша Слобідської України, якому в дні наступу радянських військ на Київ було наказано боронити Лівобережжя. Маючи під своєю рукою лише кілька сотень «червоних» і «чорних» гайдамаків, посилених загонами Січових стрільців, отаман Коша не зміг хоч якоюсь мірою перешкодити просуванню суперника і з початком повстання проти Центральної Ради 15 січня 1918 р. був відкликаний до Києва. Гайдамаки С. Петлюри виявились основною силою у придушенні повстання, однак не могли нічого вдіяти проти переважних сил муравйовців, що рвались до міста. Власне, і під командою М. Муравйова червоних вояків було не так уже й багато, а військові потенції їх були явно невисокими. Та сили захисників Центральної Ради розтанули просто миттєво. І С. Петлюрі коштувало немалих зусиль, щоб під час відступу до Житомира і Сарн зберегти Гайдамацький кіш як осібну військову одиницю.

Розпочатий у лютому 1918 р. наступ австро-німецьких військ на Україну не міг знайти скільки-небудь серйозного опору з боку червоноармійців. 2 березня окупанти вступили в Київ. Та попереду них увійшов у місто і брав участь у військовому параді на Софїївському майдані С. Петлюра на чолі свого Гайдамацького коша. Навіть найближчі сподвижники отамана вважали це прикрою помилкою вчорашнього противника германофілів, пояснювали такий крок гіпертрофованою амбітністю, прагненням будь-якою ціною вписати своє ім'я в історію. Недалекоглядне, як і в інших випадках, імпульсивне рішення надалі немало зашкодило популярності С. Петлюри, який в очах селян постав як зрадник українського народу.

Що ж до австро-німецьких окупаційних військ, то вони здебільшого прихильно ставились до С. Петлюри. Так, уповноважений начальник команди австрійської армії при Центральній Раді виділив його серед інших тогочасних українських діячів. «Петлюра – український соціал-демократ, ярко національного напрямку, – писав він у спеціальному повідомленні. – Прихильник сильної Центральної влади. Бувший воєнний міністр, опісля головний комендант українських військ. Свого часу редактор часопису у Петрограді. Дуже образований. Приятель Австрії. Тому, що він буває у мойому домі, дивляться на