Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Після гетьманського перевороту наприкінці квітня 1918 р. С. Петлюра був змушений відійти від військових справ і став на чолі повітових організацій самоуправи. Він керував Київським губернським земством і очолив Всеукраїнський союз земств. Обіймаючи ці посади, С. Петлюра, як і раніше, намагався сприяти пробудженню у населення національної свідомості. Його ім'я поступово набуває популярності в селі. В умовах масового селянського руху проти гетьманського режиму та кайзерівських військ С. Петлюра порушував питання про проведення земельної реформи й обмеження прав великих землевласників. Авторитет Всеукраїнського земського союзу на чолі з Петлюрою так зріс, що його керівника у липні 1918 р. було превентивно заарештовано й ув'язнено майже на чотири місяці.

Незадовго до повалення гетьманського режиму, агонія якого прискорилася після листопадової революції у Німеччині, С. Петлюра вийшов із в'язниці і в день обрання до Директори перебрався до Білої Церкви. Тут перебували загони Січових стрільців, якими командував Є. Коновалець. Петлюра користувався у цієї найбільш боєздатної та організованої частини українського війська авторитетом і повагою. Ось як характеризував його командир Січових стрільців Є. Коновалець: «С. В. Петлюра – людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергії. В правді й у нього не було потрібної підготовки для керма військовими й політичними справами Української Республіки – однак його велика віра була тим чинником, який незважаючи на невдачі, що почали спадати на українську владу, спаював всіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року».

З Білої Церкви С. Петлюра оголосив антигетьманське повстання, а себе – головним отаманом українського війська. Це викликало невдоволення В. Винниченка – голови Директорії, інших її членів. У той час, і особливо пізніше, знайшлося чимало українських патріотів, які звинуватили С. Петлюру, з одного боку, у таємній змові з гетьманом, з іншого – у руйнуванні Української Держави, що, на їх думку, «правильно» існувала і функціонувала лише за Павла Скоропадського.

С. Петлюра на зауваження перших чомусь не реагував. Так, він публічно не спростував публікацію ад'ютанта П. Скоропадського С. Моркотуна – керівника однієї із лож – про те, що, виконуючи волю масонів, С. Петлюра свідомо стримував наступ на Київ і навіть сприяв втечі гетьмана з-під справедливого покарання. В емігрантській пресі ці дані широко використовувалися.

Що ж до гетьманської державності, то тут С. Петлюра, як і переважна більшість лідерів українського руху, без будь-яких коливань, обмовок вважав режим П. Скоропадського несправедливим, антинародним, контрреволюційним, миритися з яким справжній демократ і революціонер ні за яких обставин не може. Енергійно взявшись за будівництво Збройних сил відновленої Української Народної Республіки, головний отаман знову зіткнувся зі значними труднощами.

На заклики Директорії і особисто С. Петлюри в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною, небажанням комусь коритись, виконувати накази командування тощо.

Однак і такій, не дуже високобоєспроможній військовій силі режим П. Скоропадського не міг нічого протиставити.

14 грудня 1918 р. військо, яким командував головний отаман і яке називали вже тоді «петлюрівцями» (це особливо тішило самолюбство С. Петлюри), з помпою увійшло до Києва.

Слід підкреслити, що головний отаман ще з 1917 р. виробив великий смак і дуже полюбляв паради та огляди військ, велелюдні зустрічі з почесними караулами й проходженням військ, пишні молебни, посвяти, присяги. Дехто з близьких знайомих Петлюри ладен був пояснити таке захоплення Симона Васильовича особливою любов'ю до театру, прагненням зробити сіре та одноманітне життя хоча б трохи привабливішим. Можливо, такі пояснення і небезпідставні. Проте більш тверезі і зважені політики тим критичніше відносилися до бутафорних, потішних захоплень С. Петлюри, чим менше успіхів мало його військо у реальних боях. А багато в кого нарочита парадністю викликала відверте роздратування і відразу, а відтак – і зневіру у торжество української ідеї.

Ведучи мову про С. Петлюру-воєначальника, не можна не звернути уваги на те, як, у спогадах його ж оточення, поводив себе головний отаман на різного роду воєнних нарадах: будучи далеким від «академічної науки», він здебільшого мовчав, у суперечки не втручався, хоча, підбиваючи підсумки, коротко повідомляв: «З цим я погоджуюся» або «Це неможливо». Що ж стояло за висновками, до яких приходив головний отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.

Втім, і в моменти прийняття принципових стратегічних ухвал С Петлюра діяв абсолютно так само… Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім – радянської Росії і тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й очевидно сумнівних, суб'єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів.

Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними і військово-політичними, державними рішеннями, планами існує й величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, з усвідомленням високої відповідальності за кожен крок, кожне слово.

С. Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в його поведінці), не маючи військової освіти і не продемонструвавши у цій сфері якихось надособливих природних обдаровань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (та й тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов'язала з військовою кар'єрою). І коли «цивільні» політики прагнули довести С. Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, продовжував і надалі довіряти військовим і покладавсь виключно на їх думку.

Психологічне підґрунтя поведінки головного отамана полягало в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республіканського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його зоряна година. Саме тоді він на власному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, влада «людини з гвинтівкою». Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів.

І в цьому був корінь розходжень між такими державними діячами, як В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, Н. Григоріїв, В. Чеховський, Б. Мартос, І. Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправства, сповідували «трудовий принцип», і С. Петлюрою, який не володів даром теоретичного прогнозування,