Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

у думці, що стан почування у своєму чистому вигляді — це «занурення у спокій», згасання діяльности?! Чи така суперечність усе ж таки не виникла б? Чи не було якогось дивовижного причинного зв’язку, внаслідок якого висока діяльність у суті своїй застигала б? Але тут стало очевидно, що така послідовність ідей приводила до висновку не так випадкового, як небажаного, бо Ульріх, раптово відчувши спротив її сентиментальному повороту, зрікся всіх роздумів, в які був утягнувся. Він не мав ані найменшого наміру розмірковувати про певні обставини й, замислюючись про почуття, самому потрапляти в їхній полон.

Зненацька йому сяйнув здогад: адже те, що викликало в нього зацікавлення, найкраще, до того ж без зайвих слів, можна охарактеризувати як марну актуальність або вічну миттєвість літератури. Хіба вона дає які-небудь результати? Вона — або тяжкий кружний шлях від переживання до переживання, який замикається в самому собі, або сукупність збуджених станів, з якої в жодному разі нічого певного не випливає. «Калюжа, — міркував він тепер, — багато частіше й сильніше викликає в кожного мимовільне враження глибини, ніж океан, і саме з тієї простої причини, що людям частіше трапляються в житті калюжі, ніж океани». Так само, здавалося йому, стоїть справа і з почуттями, і з тієї самої причини почуття пересічні люди сприймають за глибокі. Бо та притаманна всім «чутливим» людям риса, що вони надають перевагу відчуванню перед почуттям, як і бажання змусити відчувати й бути змушеним відчувати, — бажання, спільне для всього, що слугує почуттям, — призводить до зниження рівня й самої суті почуттів порівняно з їхньою миттєвістю як таким собі індивідуальним станом і зрештою до тієї поверховости, затримки в розвитку й цілковитої втрати значущости; і прикладів усьому цьому загалом не бракує. «Звичайно, такий погляд, — провадив подумки Ульріх, — має відштовхувати всіх тих, кому в їхніх почуттях так само затишно, як півневі в його пір’ї, й кого, можливо, ще трохи тішить думка, що вічність з кожною «особистістю» починається спочатку!» Він мав чітке уявлення про жахливу зіпсутість просто-таки вселюдських масштабів, однак висловити це цілком задовільним для себе чином не міг, позаяк причинні зв’язки тут були, мабуть, надто багатогранні.

Заклопотаний такими думками, Ульріх позирав на трамваї, що проїздили повз нього, й виглядав того, котрий підвіз би його якомога ближче до центру міста. Він бачив, як виходили і входили люди, й неуважно прикидав своїм досить досвідченим у техніці оком, як пов’язані кування і лиття, вальцювання і клепання конструкції і її виконання в цеху, історичний розвиток і сучасний рівень — усе, на чому ґрунтувався винахід цих бараків на колесах, в яких пересуваються люди. «А насамкінець на вагонний завод приходить делегація з управління трамвайним транспортом і вирішує, якою має бути дерев’яна обшивка, пофарбування, оббивка сидінь, де ставити бильця, клямки, попільнички й таке інше, — тим часом міркував він. — І саме такі дрібниці мають значення, і має значення червоний або зелений колір кузова, й висота приступки на вході має значення для десятків тисяч людей і виявляється тим єдиним, що вони насправді бачать і що запам’ятовується їм і лишається для них від усього генія. Це формує їхню вдачу, надає їй рис запальности чи інертности, спонукає їх сприймати червоні трамваї як часточку вітчизни, а сині — як чужину й утворює той неповторний запах, що складається з маленьких фактів і йде від вбрання кожного сторіччя». Тож не можна було заперечувати — і це раптом пов’язалося з тим, іншим, що становило головний потік Ульріхових думок, — що й велика частина самого життя вливається в малозначущу дійсність або, якщо висловлюватись мовою технічною, що коефіцієнт духовного впливу дуже низький.

І раптом Ульріх, відчуваючи, як сам уже рвучко вскакує до трамвая, сказав собі: «Я маю переконати Аґату: «Мораль — це підпорядкування кожної миті нинішнього стану нашого життя якомусь тривалому стану!» Ці слова несподівано спали йому на думку як своєрідне визначення. Але цій до блиску відшліфованій формулі передували, супроводжували її й уточнювали ідеї, не до кінця розвинені й класифіковані. У загальних, невиразних рисах тут прозирала перспектива суворого погляду і постановки завдань з метою безневинного розгляду почуттів і їхньої строгої ієрархії; почуття мають або слугувати, або належати до якогось всеосяжного, ще зовсім не вивченого стану, глибокого, як безкраїй океан. Чим це можна було назвати? Ідеєю? Тугою? Ульріхові довелося лишити це запитання без відповіді, бо тієї миті, коли він згадав про сестру, її тінь затьмарила його думки. Як завжди, коли він замислювався про неї, йому здавалося, що він, коли бував з нею, виявляв інший духовний стан, ніж звичайно. І він усвідомлював, що його нестримно тягне повернутися до того стану. Однак ці самі спогади сповнювали його й соромом; він, гадалося йому, дозволяв собі зайве, поводився смішно, наче сп’янілий, не краще, ніж людина, котра в нетверезому чаду падає навколішки перед людьми, яким назавтра не зважиться позирнути в очі. З огляду на в міру стримані духовні стосунки між братом і сестрою це було жахливе перебільшення, і якщо воно й мало під собою хоч якесь підґрунтя, то лише як реакція на почуття, які ще не сформувалися. Він знав, що за кілька днів Аґата має приїхати, й не чинив цьому перепон. Хіба вона взагалі зробила щось не те? Адже можна було припустити, що згодом вона, трохи вгамувавшись, від свого наміру відмовиться й лишить усе так, як було. Проте якесь досить настирливе передчуття впевнено підказувало йому, що Аґата від своїх намірів не відступилася. Можна було б спитати в неї самої. Він знову відчув за собою обов’язок застерегти її листом. Та замість бодай на мить серйозно замислитися над цим, він спробував уявити собі, що могло штовхнути сестру на таку незвичну поведінку. Він побачив у ній неймовірно рішучий жест, яким Аґата дарувала йому свою довіру й віддавала себе до його рук. «У неї дуже мало відчуття реальности, — подумав він, — зате чудова манера робити те, що вона хоче. Робити, можна сказати, нерозважливо, але саме тому й зопалу! Коли вона злиться, то світ постає в її очах рубіново-червоним». Він щиро всміхнувся й поглянув на своїх супутників. Злі думки водилися в кожного з них, годі й сумніватися, і кожне їх у собі притлумлювало, й ніхто на них аж так не гнівався. Але ніхто й не мав таких думок поза собою, в якійсь людині, котра надає їм чарівливої неприступности сновидінь.

Відколи Ульріх не дописав