Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

листа, тепер він уперше з усією очевидністю усвідомив, що вибирати йому вже нема чого, що він уже в тому стані, ввійти в який ще вагається. За законами цього стану (зарозуміло дозволяючи собі двозначність, Ульріх називав його святим) в Аґатиній помилці не можна було покаятись, її могли виправити лише події, які настануть після неї, що, втім, і відповідало, здається, первісному сенсу каяття — стану не занепадницькому, а полум’яно-очисному. Відшкодувати нелюбому Аґатиному чоловікові втрати чи навіть узагалі його винагородити означало б не що інше, як пробачити йому заподіяну ним шкоду, тобто означало б просто ту подвійну і гнітючу відмову, яка й становить суть звичайної добропристойної поведінки, що внутрішньо зводить себе до нуля. А з другого боку, «звести до нуля», усунути, мов навислий тягар, те, на що заслуговував Гаґауер, можна було, лише маючи до нього глибокі почуття, а про це без жаху годі було й подумати. Отож за логікою, до якої намагався пристосуватись Ульріх, виправити_можна було щось інше, тільки не завдану шкоду, і він жодної миті не сумнівався в тому, що цим іншим має бути все його життя і життя сестри. «Якщо висловлюватися зухвало, — міркував він, — то це означає: Савл не заходився виправляти кожного окремого наслідку своїх гріхів, а став Павлом!» Почуття й переконання проти цієї своєрідної логіки, однак, зазвичай повставали, принаймні було б порядніше й не пішло б на шкоду пізнішому піднесенню, якби спершу як слід розрахувалися із зятем, а вже потім подумали про нове життя. Адже загалом з тією моральністю, яка його так приваблювала, годі було залагоджувати фінансові справи й конфлікти, що з них випливали. Тому на межі того іншого життя й життя буденного мали виникнути суперечливі й нерозв’язні ситуації, що їх найкраще було б, либонь, не доводити до крайнощів, а заздалегідь усувати у звичайний, спокійний спосіб, за законами порядности. Але тепер Ульріх знову відчув, що, коли зважуєшся діяти у сфері безумовної доброти, то рахуватися з умовностями доброти не можна. Завдання, яке перед ним стояло, — зробити крок у нове — не терпіло, схоже, жодних попусків.

Останній редут, його останню оборону, утримувала глибока відраза до того, що поняття «я», «почуття», «доброта», «інша доброта», «зло», що ними він широко послуговувався, були такою мірою особистісні й воднораз такою мірою піднесено-абстрактні й прозоросто-загальні, як це було б притаманно, власне, лише моральним засадам людям багато молодшим. З ним діялося те, що запевне діятиметься з багатьма тими, хто простежує його історію; він роздратовано вихоплював окремі слова й ставив перед собою, наприклад, такі запитання: «Виробництво й наслідки почуттів?» Який механічний, раціоналістичний, чужий людській психології підхід! «Мораль як проблема хронічного стану, що йому підпорядковані всі окремі стани». І більш нічого? Як же це не по-людському!» Досить було поглянути на це очима людини розважливої, і все здавалося перекинутим з ніг на голову. «Просто суть моралі ґрунтується ні на чому іншому, як на тому, що важливі почуття ніколи не міняються, — міркував Ульріх, — і індивідові лишається тільки у злагоді з ними діяти!» Але саме цієї миті створені рейсшиною і циркулем лінії простору на колесах, що його оточував, спинилися там, де Ульріхів погляд, вибираючись з утроби сучасного транспортного засобу й мимоволі ще зачіпаючись за його нутрощі, впав на кам’яну колону, яка стояла край хідника від часів бароко, і тому між створеними розумом технічними зручностями, інстинктивно ввібраними ним у себе, й зовнішньою навалою пристрасти цієї ґримаси минулих часів, що неабияк нагадувала скам’янілу різачку, зненацька виникла суперечність. Унаслідок такої оптичної сутички дістали надзвичайно рішуче підтвердження думки, яких Ульріх щойно хотів уникнути. Чи ж могла вся безглуздість життя виявитися виразніше, ніж це сталося завдяки цьому випадковому погляду? Ульріхів розум, не стаючи на бік ні нинішнього дня, ні минулого (залежно від смаку), як це зазвичай буває в разі таких порівнянь, ту ж мить відчув, що й нові, й давні часи лишили його на самоті із собою, і побачив у цьому тільки величну демонстрацію проблеми, в основі своїй, либонь, моральної. Він не мав підстав сумніватися, що марність того, у чому вбачають стиль, культуру, віяння часу або світосприйняття і чим захоплюються, — то ознака морального занепаду. Адже в широких часових масштабах цей занепад — те саме, що вийшло б у вужчих масштабах власного життя, якби людина свій хист розвивала надто однобоко, марнуючи себе на всілякі розтлінні крайнощі, не знаючи міри в бажаннях, не прагнучи власної довершености й у безладних своїх пристрастях хапаючись то за одне, то за інше. Тому й те, що називають зміною чи навіть поступом часів, йому видавалося лише означенням того, що жоден експеримент не сягає туди, де всі вони мали б поєднатися, не виходить на шлях до глибокого переконання, а отже, й до можливости безперервного розвитку, постійної насолоди й тієї значущости великої краси, від якої нині на життя хіба що іноді падає тінь.

Певна річ, думати, нібито нічого так-таки й не було, Ульріхові здавалося жахливою зухвалістю. І все ж то було ніщо. Неомірне як факт буття, плутанина як сенс. Принаймні, якщо міряти за результатами, не більше того, з чого постала душа сьогодення, а отже, щось досить мале. Міркуючи про це, Ульріх, однак, захопився цим «малим» з такою насолодою, немовби це була остання трапеза зі столу життя, яку йому подарували власні наміри. Він зійшов із трамвая і завернув у вулицю, яка швидко привела його знов до центру міста. У нього склалося враження, неначе він вийшов з підвалу. Вулиці аж вищали від утіхи і, хоч літо ще й не настало, були сповнені тепла. У роті розтанув солодкувато-ядучий присмак розмови із самим собою; все було на сонці й мало привітний вигляд. Ульріх спинявся майже перед кожною вітриною. Ці пляшечки стількох кольорів, замкнені в капсули пахощі, а також незліченні різновиди ножичок для нігтів — скільки ж того генія крилося навіть у простій перукарні! Крамниця рукавичок: які несподівані ходи й винаходи, перше ніж козяча шкіра обляже жіночу руку й шкура тварини стане шляхетнішою, ніж людська. Його дивували простенькі предмети, численні вишукані особисті речі, ці ознаки безтурботного життя, так ніби він бачив їх уперше. «Які ж це чарівні слова — особисті речі! — відчув він. — І яке ж то щастя — оця глибока злагода спільного життя!» Тут уже ніщо не нагадувало ні про земну кору життя, ні про нестелені шляхи пристрасти, ані — він це просто-таки