Читати книгу - "Першому гравцеві приготуватися"

першого рівня, і віддам йому все, що маю. Тоді активую послідовність самознищення фортеці, і сидітиму в командному центрі, поки все зникатиме в масивному термоядерному вибуху. Мій аватар загине, а на екрані з’явиться напис «Кінець гри». Тоді зніму візор і вперше за шість місяців вийду з квартири, піднімуся ліфтом на дах. А, може, навіть піду сходами. Все-таки, невелика зарядка.

На даху мого будинку ріс невеликий сад. Я ніколи там не був, але бачив фотографії і милувався виглядом через веб-камеру. По краях встановили прозорий бар’єр з оргскла, щоб утримати людей від стрибків, але це було смішно. Принаймні трьом рішуче налаштованим особам вдалося перелізти його, відколи я переїхав.

Я сяду там, якийсь час дихатиму нефільтрованим міським повітрям, підставлятиму лице вітру. А тоді перелізу бар’єр і кинуся вниз.

Це був мій поточний план.

Я намагався вирішити, яку мелодію насвистувати під час падіння, коли раптом задзвонив телефон. Це був Шото. Я був не в настрої говорити, тому зачекав, поки ввімкнеться автовідповідач, а тоді спостерігав, як Шото залишив повідомлення. Воно було коротким. Він сказав, що йому потрібно прийти до моєї фортеці і передати якусь річ. Річ, яку Дайто залишив мені в спадок.

Коли я перетелефонував, щоб домовитись про зустріч, то зрозумів, що Шото був емоційно знищений. Його тихий голос переповнював біль, а глибина відчаю відбивалась на обличчі аватара. Він здавався зовсім пригніченим. У ще гіршому стані, ніж я.

Я запитав у Шото, чому його брат склав «заповіт» для свого аватара, замість того, щоб просто залишити свої речі йому. Тоді Дайто міг би просто створити нового аватара і повернути предмети, які його брат зберігав. Але Шото сказав, що його брат не буде створювати нового аватара. Ні зараз, ні будь-коли. Коли я запитав чому, він пообіцяв пояснити при особистій зустрічі.

0025

Через годину Макс попередив мене про прибуття Шото. Я дозволив його кораблеві приземлитись і сказав припаркуватись в ангарі.

Транспорт Шото був великим міжпланетним траулером під назвою «Куросава», за зразком корабля під назвою «Бібоп» з класичного аніме «Ковбой Бібоп». Дайто і Шото використовували його як свій мобільний штаб, скільки я їх знав. Корабель був настільки великим, що ледве помістився у дверях ангара.

Я вийшов на злітно-посадкову смугу, щоб привітати Шото, коли він зійде з «Куросави». Він був одягнений у чорні траурні шати, а його обличчя носило такий же невтішний вираз, який я бачив по телефону.

— Парзіваль-сан, — сказав він, низько вклоняючись.

— Шото-сан, — я теж шанобливо вклонився, а тоді підставив долоню, яку він, посміхнувшись, вдарив — цим жестом ми віталися, коли разом проходили квест. А тоді повернувся його невтішний вираз. Це вперше я бачив Шото після квесту на Токусатцу (не рахуючи тих рекламних роликів «енергетичного напою Дайшо», де вони з братом знімались). Його аватар здавався на кілька дюймів вищим, ніж я пам’ятав.

Я привів його до однієї рідко відвідуваних кімнат фортеці, відтворення вітальні з «Сімейних зв’язків». Шото впізнав декор і мовчки схвально кивнув. Не звертаючи уваги на меблі, він сів по центру підлоги у позі сейдза, підігнувши під себе ноги. Я зробив те ж саме, розмістившись так, щоб наші аватари бачили один одного. Деякий час ми сиділи в тиші. Коли Шото був нарешті готовий говорити, він не зводив очей з підлоги.

— Минулої ночі «шістки» вбили мого брата, — сказав він майже пошепки.

Спочатку я був занадто приголомшений, щоб відповісти.

— Ти маєш на увазі, що вбили його аватара? — запитав я, хоча вже міг сказати, що він мав на увазі не це.

Шото похитав головою.

— Ні. Вони увірвалися в його квартиру, витягнули його з тактильного стільця і викинули з балкона. Він жив на сорок третьому поверсі.

Шото відкрив вікно браузера в повітрі поруч з нами. Воно відображало статтю з японських новин. Я натиснув на неї вказівним пальцем, а програма Мандаракс переклала текст англійською мовою. Заголовок був наступним: «Чергове самогубство отаку». Коротка стаття нижче розповідала про те, що молодий хлопець на ім’я Тошіро Йошіакі, двадцяти двох років, вистрибнув з квартири на сорок третьому поверсі переобладнаного готелю в Шінджюку, Токіо, де той жив сам. У статті були шкільні фотографії Тошіро. Він був молодим японцем з довгим неохайним волоссям і поганою шкірою. Він і близько не виглядав як його аватар в ОАЗі.

Коли Шото побачив, що я закінчив читати, то закрив вікно. Я завагався на секунду, перш ніж запитати.

— Ти впевнений, що він дійсно не вчинив самогубство? Через те що його аватара вбили?

— Ні, — сказав Шото. — Дайто не вчиняв сеппуку. Я впевнений. «Шістки» увірвалися в його квартиру, коли ми билися з ними на Фробоззі. Саме так вони змогли перемогти його аватара. Убивши його самого в реальному світі.

— Мені шкода, Шото, — я не знав, що ще сказати. Я знав, що він говорив правду.

— Моє справжнє ім’я Акіхід, — сказав він. — Я хочу, щоб ти знав моє справжнє ім’я.

Я посміхнувся, тоді вклонився, притулившись лобом до підлоги.

— Я ціную твою довіру, — сказав я. — Моє справжнє ім’я Вейд.

Я не бачив сенсу тримати це в таємниці.

— Дякую, Вейде, — відповів Шото, також вклоняючись.

— Немає за що, Акіхіде.

Він помовчав, тоді відкашлявся і почав говорити про Дайто. Слова лилися з нього. Було очевидно, що йому потрібно було поговорити з кимось про те, що сталося. Про те, що він втратив.

— Справжнє ім’я Дайто — Тошіро Йошіакі. Я навіть не знав цього до минулої ночі, поки не прочитав в новинах.

— Але… Я думав, що ти його брат?

Я завжди вважав, що Дайто і Шото жили разом, ділили квартиру абощо.

— Мої