Читати книгу - "раКУРС"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Спробую, — сказав батько. — Ось тільки мати ваша щось занедужала зовсім.
— Будь ласка, постарайся знайти машину якнайшвидше, — попросила я батька.
Ми із Солею не знали, що то була наша остання розмова з мамою й ми більше ніколи не почуємо її голос. Наступного ранку зателефонував батько й сказав, що наша мама померла.
— У неї був рак легенів, — пояснив він. — Я сам про це не знав, і лише вчора після розмови з вами вона зізналася.
Я невтішно розплакалася.
— Не плач, Елю, — сказав батько. — Уже нічого не виправити, а в тебе малі діти, та й Соля ще зовсім дитина.
— Я навіть не зможу провести її в останню путь! — плакала я.
Ми весь день плакали всі разом: я, сестра й мої дівчатка. Надвечір я зрозуміла, що тепер уся відповідальність за них трьох лягає на мене.
ОСІНЬ 2015 РОКУЄвген
З тривогою й надмірним хвилюванням я перетнув російську митницю. Сам не знаю чому, та надумав собі, що має щось зірватися в останню мить, але минулося. Я потрапив на Батьківщину в Міловому — і знову хвилювання. Здавалося б, що така сама земля за кількасот метрів позаду, але там — чужа земля, а тут рідна, до болю знайома. Я побачив степи, і так защеміло від радощів у грудях, що хотілося припасти до землі й цілувати її. Проте в мене попереду були ще випробування, тож мав тримати свої почуття під контролем. Одразу ж на прикордонному пункті від легковика в мій бік попрямував чоловік. Щось знайоме видалося мені в його ході та статурі. «Невже Анатолій Андрійович?» — майнула думка в голові.
Так, то був він! Майор підійшов до мене, щиро всміхнувся, міцно потиснув руку при вітанні.
— Радий вітати тебе на рідній землі! — сказав він.
— Дякую вам, Анатолію Андрійовичу, за все, що ви для мене зробили, що робите, — розчулено промовив я.
— Це я дякую тобі за звільнення наших людей і за правильний вибір зараз. Як воно там, на чужині? Несолодко?
— Не дуже, — усміхнувся я. — Стільки помилок наробив, що й не знаю, коли їх виправлю.
— Знаєш, Женю, якось Томас Мертон сказав: «Люди можуть усе життя підніматися на гору успіху, щоб, видершись туди, нарешті побачити, що це була не та гора». У тебе ще все попереду, головне — вчасно зрозуміти, що дивишся на світ крізь рожеві окуляри, а їх, як відомо, рано чи пізно доводиться знімати під пресингом жорстокої дійсності, щоб побачити реальний світ. Як на мене, ти зміг позбутися незручних окулярів, тож тепер не помилися ще раз.
— Я постараюсь, — пообіцяв я.
— Я вірю в тебе, — промовив майор. — Зараз ти зможеш побачитися з матір’ю, потім тебе відвезуть у Старобільськ. Розповідай усе, як було, нічого не приховуй, і даси підписку про невиїзд, потім чекатимеш, — порадив він і додав: — Суд, звичайно, буде, але я впевнений, що все буде добре.
Я ще раз подякував Анатолієві Андрійовичу, і він кивнув рукою в бік свого авто — звідти вийшла мама. Звичайно, що вона впала в мої обійми й розплакалася.
— Не треба, мамо, — утішав я, витираючи долонями її мокре обличчя, — я вже вдома, і все страшне позаду.
— Де ти плануєш осісти?
— У Сєвєродонецьку, — сказав я. — Там і роботу легше знайти, і ти зможеш до мене приїжджати.
— Я знайду тобі житло, — пообіцяла мама. — Я так боюся, щоб тебе не посадили, — стишеним голосом промовила вона, — але Анатолій Андрійович запевняє, що все обійдеться.
— Так і буде.
Коли мене забирали до службового автомобіля, я побачив, що Анатолій Андрійович підійшов до матері й запропонував підвезти до Сєвєродонецька.
— Та я якось сама доберусь автобусом, — сказала мама.
— Я все одно їду своїм авто, — сказав їй чоловік. — Я вам допоможу знайти житло синові. До речі, ви, напевно, голодні?
Боковим зором я помітив, як знітилася, зашарілася мама, як поправила рукою волосся й сказала, що не дуже голодна.
— З нагоди повернення додому Жені я вас пригощу смачнючою піцою з морепродуктами! Як ви на це дивитесь? — сказав майор.
Я не чув, що відповіла мама, лише побачив, як вони удвох попрямували до машини.
ЕлінаВідправивши поминки по мамі на дев’ятий день, батько згодився приїхати до нас у Сєвєродонецьк. Наступного дня ми зібралися разом за одним столом, пом’янули маму. У квартирі було тихо: тут оселився сум, і навіть мої дівчатка не бешкетували, притихли, як мишки, і розмовляли впівголоса.
— Як таке могло статися? — сказала я. — У нашої мами рак легенів, коли вона жодної цигарки не викурила. Чому така несправедливість?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.