Читати книгу - "раКУРС"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У житті, дівчатка, багато несправедливості, але ми маємо жити далі, — сказав батько. — Мама була така щаслива, коли дізналася, що Соля жива.
— Ми маємо триматися купи, — сказала Соля й запропонувала батькові залишитися з нами.
Він категорично відмовився.
— Я не можу покинути квартиру без нагляду, — сказав він. — Її потрібно берегти для вас.
— Але ж ми не знаємо, коли зможемо туди повернутися, — зауважила я. — Триває війна, і невідомо, коли закінчиться.
— Усі війни колись закінчуються, і ця скінчиться, — сказав він.
Ми вмовили батька побути з нами кілька днів, і він погодився. Батько привіз нам на згадку мамин шалик. Увечері я вийшла на балкон, притулила його до щоки, вдихнула запах. Шалик іще тримав запах мами і її парфумів. А ще він пахнув рідним домом. Якби мене спитали, що то за запах, я б не знала, що відповісти, просто він був невід’ємною частиною нашого дому, родини, нашого Луганська. Я довго тихо й невтішно плакала, прикриваючи обличчя шаликом, вдихаючи рідні запахи…
За кілька днів ми провели батька на автобус. Я купила на ринку свіжого сала, засолила в трилітрові банки, поставила в батькову валізу. Також туди пішов присолений шматок свіжої свинини, кілька банок тушонки.
— Навіщо мені одному стільки? — обурювався він. — У вас он скільки ротів на одну працюючу!
— Ми заробимо собі на харчі, — сказала я, — не хвилюйся, діти голодними не будуть, а ось тобі там усе це згодиться, та й сусідів укропським салом почастуєш.
Батько поїхав, а з ним — частина нашого дому та родини. Я відчувала, що мені потрібен був час, щоб навчитися жити з думкою про те, що мама вже не з нами. Керівництво пішло мені назустріч, надавши тиждень відпустки.
ЄвгенМама винайняла для мене однокімнатну квартиру на Гвардійському проспекті, на останньому поверсі п’ятиповерхівки. Мінімум меблів, посуду, старенькі, але справні холодильник і телевізор. Я підійшов до вікна на кухні й там, де на горизонті земля зливається з небом, побачив трикутник терикону. Зорієнтувавшись у напрямках, я зрозумів, що той терикон добре було видно з мого рідного міста. Ніколи раніше не міг подумати, що вид звичайного терикону викличе в мене таке щемливе хвилювання. Він був на півдорозі із Сєвєродонецька до Первомайки й стояв між вільною Україною й окупованою старожилом і німим спостерігачем подій. Звідси напряму до «вартового» приблизно десять кілометрів, від терикону до мого рідного міста — майже стільки ж. Первомайка, моя рідна, багатостраждальна, була такою близькою й водночас недосяжною. Я не знаю, коли зможу туди потрапити й чи взагалі повернуся, але те, що є в серці з дитинства, з юних років, залишиться назавжди.
Я заварив каву, з чашкою вийшов на балкон. Надвечір кружляли ластівки, вони пролітали так близько, що, здавалося, зачеплять мене. «Якісь птахи можуть літати над Первомайкою й Сєвєродонецьком, — подумав я, — і для них немає ані ліній розмежування, ані кордонів. Вони, на відміну від людей, завжди вільні. Чи залишуся вільним я?»
Знову думки повернулися до особистої проблеми. У Старобільську я написав розписку про співробітництво зі слідством. Одразу ж поцікавився, чи правда, що мене завербують до співпраці.
— Сказати відверто? — усміхнувся, почувши моє запитання, чоловік. — Тебе ніхто не змушуватиме до співпраці. І знаєш чому? Бо ти вже розкритий, тому не цікавий, а ще одне «Чому?» додумай сам.
Зараз я знав оте «Чому?». На мене не можна покластися, бо я зрадив козаків, потім — бойовиків ЛНР, тож можу зрадити кого завгодно. Усвідомлювати таке не дуже приємно, але правда не завжди солодка. Головним було те, що я знайшов себе, утрапив на свій шлях і маю ним іти по життю з гідністю.
До мене запросили журналіста місцевого телебачення, і він записав невеличкий сюжет, де моє обличчя було прихованим. Мені ще довго доведеться жити з прихованим уже не обличчям, а минулим — і від цього нікуди не дінешся.
Спостерігаючи з балкона за невгамовними швидкими ластівками, я подумав про те, що іноді з бідою приходить щастя, а в зовні нормальних речах часто криється біда. Якби я не пройшов свій шлях випробувань, не наробив помилок, я б і досі не знав, що щастя можна знайти в буденних речах. Якби не сталося те, що було зі мною, я б не знав, що навіть просто жити в мирному місті — це вже щастя, а зробити щасливою свою землю можна не війною. Не з того потрібно було починати. Якщо не влаштовує керівництво країни, потрібно домогтися того, щоб воно працювало на благо свого народу, а не розривати державу на частини, вигадавши примарну райську країну.
Чомусь саме зараз згадалася притча про умовність людського бачення. Якось два янголи мандрували й зупинилися на ніч у будинку заможної родини. Негостинні господарі поклали їх у холодному підвалі. Один із янголів помітив у стіні діру й замурував її, другий поцікавився, навіщо він це зробив, на що той відповів: «Речі не є такими, якими здаються». Наступної ночі вони потрапили до гостинної, але бідної родини. Їх нагодували і вклали спати в теплі ліжка, а наступного дня господарі знайшли мертвою свою корову, яка була їхньою єдиною годувальницею. Тоді один янгол спитав іншого, чому перший господар був до них непривітним, і йому він замурував діру, а другий поділився з ними останнім, але янгол не вберіг їхню корову. «Часто речі не такі, якими видаються, — сказав янгол. — У підвалі в дірі був скарб із золотом, але господар — нехороша людина, і я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «раКУРС», після закриття браузера.