Читати книгу - "Скалаки"

Здалеку донесло стоголосий гук.

— Уже йдуть! Це ртинські!

— Чуєш, війте Ржегаку? Ідуть люди, й ніхто з них не ховався. Бо в них війт не такий, як ти в нас був! — напосівся на свого війта один халупник, що стояв поблизу.— Він із них так не знущається, як ти з нас! Тобі б, тварюко, окономом бути, ти б...— І вперіщив Ржегака дрючком.

— За податки гриз нас не згірш од панських посіпак,— докинув іще один і теж двічі вчистив його.

— А оце тобі, зраднику паскудний, за те, що хотів нас продати!

— Як панщини не буде, ходитимеш на неї сам! А от маєш завдаток!

Так сипались удари на змордованого Ржегака; він тільки щулився та ухилявся від дрючків.

Нарешті показався другий, багато більший гурт селян.

— Аге-е-ей! — кричали вони, і слатінські товариші відповіли таким же криком. То йшли костелецькі, ртинські, батньовицькі та трубійовські. Підійшовши, вони загледіли побитого Ржегака.

— А це що?

— Зрадник!

— Он яке діло!..

— Так ось йому й від нас!

І всі, хто міг доступитись, заходилися бити слатінського війта. Марно він просився та кричав, марно відбріхувався та зарікався; його жалібний голос потонув у галасі розгніваного люду й зрештою зовсім стих: Ржегак непритомний повалився на сніг під хрестом. Нівлт даремно силкувався стримати розлючених людей; вони втихомирились, тільки коли Ржегак упав.

Війти на конях з’їхались купкою, решта обступили їх довкола.

— Знаєте, люди добрі,— сказав Рихетський з коня,—що Плговський фільварок у наших руках? Уночі приїхав звідти гонець. Їржик Скалак і Уждян-Салакварда там.

— А оконом? — спитав хтось.

— Як гонець виїздив, його ще не знайшли, сховався десь. Але тепер уже, певно, злапали.

— Так нумо далі! На замок! — загули голоси.

Рихетський попросив уваги. Всі затихли, і «генерал» став тлумачити, що слід робити їм та як поводити себе. Застерігав, щоб, боронь боже, не бешкетували, нікого не кривдили.

— Ми йдемо по свою волю. Як дадуть нам її й потвердять писемно — добре; як же ні, то візьмемось за них по-іншому. А як ми кого-небудь покривдимо, то пани матимуть зачіпку, щоб повернути закон проти нас.

Вийнявши з нагрудної кишені аркуш паперу, він помахав ним над головою.

— Ось тут списано все, що нас гнітить і чого ми хочемо. Нам потрібна грамота, котра б скасовувала панщину й податки, поки все не буде вирішено у Відні.

Люди схвально загомоніли.

— От нехай сьогодні нам її підпишуть, а ні, то...

— Ходімо! Ходімо!

Тим часом Ржегак очуняв, і його знову взяли поміж коні. Великий, тепер уже об’єднаний гурт рушив далі. Почало світати.

В Находському замку після довгої метушні нарешті зібралися від’їжджати. Блідий князь, закутаний у шубу, вмостився у вигідному ридвані, навпроти нього сів доктор Сілезіус. До другого екіпажа сіли дружина молодого Пікколоміні з його сестрою, в інших повозах розмістилися слуги. Обидва панські екіпажі було запряжено четвернею. Троє ловчих і ще кілька сміліших слуг мали супроводити панів верхи. Військо так і не прибуло.

Довгий поїзд виїхав із двору, й браму зразу ж міцно замкнули. Управитель, украй заклопотаний, вернувся до своїх покоїв: він лишився тут сам, не діставши ніяких вказівок.

— Якщо дуже круто прийдеться, то вже поступіться їм чим-небудь там...— Оце була і вся князева інструкція.

Управитель млів од страху. Що він робитиме, як повстане вся округа? Коли й прибуде якийсь там ескадрон війська, хіба воно встоїть перед озвірілими юрмами? В розхвильованій уяві його малювалися найстрашніші, найкривавіші сцени, він бачив замок у полум’ї, роз’юшених хлопів і себе серед них, побитого, розтерзаного.

Так само потерпали й усі його підлеглі.

Панські екіпажі їхали повільно, в передсвітанковій імлі треба було пильнувати, щоб не збочити з заметеної дороги. Князеві та повільність здавалася нестерпною, він дратувався, але не наважувавсь навіть виглянути у віконце, щулився в куточку, кутаючись у шубу. Кожна зупинка лякала його. Він прислухався — чи не почує громового крику розлючених хлопів.

Десь у далині загули дзвони.

— Що це? — спитав князь лікаря.

— В цю пору, здається, дзвонять до утрені, але це дзвін якийсь чудний...

— На сполох...— прошепотів князь.

Раптом він здригнувся: здалеку долинув протяглий глухий гук.

— Ви чуєте, докторе?

— Наче ліс...