Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І знову стало тихо, чутно було тільки вищання коліс, рипіння снігу та голос візниці, що підганяв коней.
— Ми вже далеко від замка? — спитав князь трохи перегодя.
Лікар виглянув у вікно.
— Ще його видно, ясновельможний пане.
— Mon Dieu![45] — простогнав князь.
Наблизились до невеликого ліска, та в’їхати під його захист не встигли.
— Стійте! — загриміло перед каретами.
Князь збілів. Лікар, виглянувши, побачив, що дорогу перегородила незліченна юрма селян. Попереду було кілька вершників.
— Стріляйте!
Ще князь не договорив, як ударило кілька пострілів. Двоє селян упало на сніг. Гнівний рев розлігся довкола.
— Це князь їде!
— Пропустімо! — почулися голоси.
— Овва! Таж він нам і потрібен! — Княжий поїзд уже оточили з усіх боків. Про оборону годі було й думати, надто велику чисельну перевагу мали селяни.
А ззаду вже насувалась нова хвиля голосів. Надійшов іще один загін, ніби навздогінці за панами-утікачами. На чолі їхав вершник у білому драгунському плащі, Балтазар-Салакварда, поруч нього — Їржик Скалак.
На Плговський фільварок прилетіла звістка, що князь утікає. Їржик, хоч і поранений, не послухався дбайливого Балтазара, сів на коня й пустився в погоню за панами на чолі загону, відібраного з селян, що захопили Плговський двір. Юнак був на виду білий, мов сніг довкола, лиш очі його гарячково горіли. Темні кучері віялися з-під шапки на холодному вітрі. Їржик не чув болю, не пам’ятав у ту хвилину, що він поранений. Він жадав побачити увіч свого ворога й помститися на ньому.
Скалакові пощастило наздогнати князя. Всі замети довкола панських карет були втоптані юрмою, що ринула до замка. Їржик із Балтазаром спинились біля князевого ридвана. Дами тремтіли зі страху. Дверцята екіпажа розчинились, і скутий жахом князь побачив могутню постать у білому плащі, а поруч — юнака, що втупив у нього вогнисті чорні очі. Лікар, затинаючись, став пояснювати, що це його милість князь, тож нехай...
— Самі знаємо,— відказав Їржик,— Ясновельможний пане, я Їржик Скалак! Я, правда, був тоді хлопчаком, коли ваша милість зволили одвідати «Скелю». Ми дали вам, ясновельможний пане, притулок. Зате ж і віддячили ви нам! Тітка моя померла, старий дідусь сконав вигнанцем із горя та нужди, батька мого через вас повісили: я мусив прикинутись безумним, але в мене ще лишилося досить розуму й сили, щоб помститися.
— Furibundus, — промимрив лікар.
Князь, котрий розумів по-чеськи, затрусився. Він був певен, що цей шаленець живим його не пустить. Несміло зиркнувши праворуч, Пікколоміні побачив біля себе свою дружину й сестру. Голова його впала на груди.
— Чого ти хочеш? — видушив він із себе.
— Стривайте, це ще не все. Ви хотіли занапастити мою наречену; пам’ятаєте, на вловах, я тоді лиш вашого коня поранив. Але не тільки нашу сім’ю, а й усіх оцих людей, що ви бачите перед собою, й ще тисячі інших у ваших маєтностях мордували з вашої волі. А як вони домагалися справедливості від вас та ваших урядовців, ніхто їх і слухати не хотів.
— Та ще й у темницю нас кидали, шмагали, мов хлопчаків, коли ми шукали помочі деінде,— докинув Балтазар.
Навколо схвально загомоніли.
— А коли вища влада над нами змилосердилась,— вів далі Їржик,— та видала указ, щоб нас од тяжкого ярма звільнити, то ви ще спротивились тому і втаїли, сховали від нас той указ із підписом нашої королеви.
— Указ! Указ віддайте! — закричали навкруги.
— Ми могли б на вас помститися, та хоч ми лиш репані хлопи, але так не зробимо. Ми хочемо тільки свого, того, що нам належиться. Указ же, певне, при вас.
— Нема в мене ніякого указу... Його й не видавали зовсім.
— Бреше! — гукнув хтось.— Давайте обшукаємо!
На ті слова люди зразу кинулися до валіз і заходились ретельно перетрушувати все.
Лікар услід за князем заприсягся, що жодного указу при них немає і що такий указ взагалі не надходив до замка. Але повстанці не вірили й не втихали: вже чути було погрози.
— Князь заприсягся, що не знає ніякого указу,— звернувся Їржик до народу.— А нам байдуже! Нам потрібен указ або те, що в ньому було! Хай напише сам.
— Авжеж! Авжеж! — загули селяни.
Князь став відсилати їх до управителя.
— То пройдисвіт! Він і не може нічого зробити! Його підпис не варт нічого! — кричали люди.
— Дайте йому повноваження, а він хай потім напише грамоту од вашого ймення,— запропонував Балтазар.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.