Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

уряду, які підписував не прем'єр Мазепа, а утаємничений у перебіг переговорів заступник голови уряду Лівицький, було зокрема ухвалено:

– асигнувати 2 млн австрійських крон «на тримісячне утримання санітарно-медичної експедиції на Україну під керуванням Міжнародного Червоного Хреста» (9 березня),

– тимчасову постанову «про утворення та формування військової жандармерії УНР» (14 березня),

– асигнування на потреби Лівицького 30 млн грн. та 3 млн польських марок (25 березня),

– доручення Лівицькому «на час відсутності І. Мазепи обов'язків голови РНМ» (31 березня),

– розпорядження Петлюри Мазепі та Огієнкові створити «Особливу державну комісію» з представників усіх політичних, але лише українських, партій, «які стоять на грунті української державності і які поділяють основну лінію політики, якої до сього часу трималося і тримається правительство УНР», – вона повинна була опрацювати всі необхідні законодавчі акти, що мали сформувати новий політичний устрій УНР (31 березня),

– доповнення та зміни до законів про військові суди (21 квітня).[453]

Москва – Варшава: підготовка до Риги

Ще 22 грудня 1919 р. більшовицька Москва, прихильності якої так довго і так уперто добивалися українські есери та соціал-демократи, ініціювала питання про розподіл впливу у Східній Європі шляхом укладення миру з Польщею. До Варшави було направлено відповідну ноту, в якій ленінська РНК виступила і від свого імені, і від імені так званого Всеукрревкому – маріонеткової інституції, покликаної заступити «уряд» Радянської України. У документі йшлося про готовність зробити територіальні поступки Польщі за рахунок України та Білорусі. Оскільки відповіді не отримали, 2 лютого 1920 р. пропозицію повторили – цього разу від імені ВЦВК. Радянський російський «парламент» напряму звернувся з маніфестом до польського народу – випадок нечуваний у світовій дипломатичній практиці! 20 лютого до Варшави надіслали третю ноту. 24 лютого до міністерства закордонних справ Польщі по згоду на встановлення демаркаційної лінії, «пропонованої союзним урядом Совєтської Росії», офіційно звернувся вже «український» радянський лідер Раковський. б березня з'явилася нова нота, в якій було висловлено надію на те, що «польський уряд не буде надалі зволікати з відповіддю на мирові пропозиції, з якими до нього звернувся український совєтський уряд, і що переговори увінчаються можливим успіхом». У відповідь польське керівництво зажадало повного визнання незалежності новопосталих держав на території колишньої Російської імперії, повернення всього майна польської держави в кордонах 1772 р., в т. ч. частки золотого запасу, архівів, бібліотек, творів мистецтва; матеріальної компенсації польських втрат часів Першої світової війни, революції та громадянської війни, визнання за Варшавою права вирішувати «долю тих територій, які лежать на захід від кордону 1772 р. згідно з волею їх населення»[454]. Практичний результат напруженого дипломатичного листування – згода обох сторін на проведення офіційних переговорів у Ризі.

Фронти громадянської війни

У цій ситуації державний та політичний провід УНР залишився «поза грою» і міг лише пасивно спостерігати за подіями. Цей його маргінальний стан радикально підсилювався з перебігом подій на головному фронті громадянської війни. Ще 25 січня 1920 р. більшовики захопили головну базу Добровольчої армії та союзників на півдні України – Одесу. Частини УГА, які перебували в районі Бірзула – Балта, визнали владу більшовиків. Частини Дієвої армії під командуванням Омеляновича-Павленка, що оперували в районі Ананіїв – Балта, розділившись на окремі загони, намагалися прорватися на Правобережжя. Вся Україна була охоплена селянськими повстаннями, війна на її теренах остаточно набула неорганізованого характеру. Червоні і польські війська протистояли одне одному по лінії Ямпіль – Жмеринка – Козятин – Житомир – Коростень. Частини під командуванням Удовиченка ледве втримували ділянку фронту від Дністра до Нової Ушиці. На початку травня на фронті утворилася парадоксальна ситуація, яку командувач описав такими словами: «Польські війська натискали на червоних, останні – на армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було кинуто для ліквідації “петлюрівських” військ».[455]

Зовнішня «політика» УНР

За таких обставин і творилося те, що в УНР називалося зовнішньою «політикою». У цій царині панував повний безлад, про будь-які осмислені та цілеспрямовані дії годі й говорити. Упродовж січня 1918 – квітня 1920 р. лідери націонал-соціалістичної УНР уклали базові стратегічні зовнішньополітичні угоди з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Румунією, Радянською Росією, Польщею. Це дало одному з дослідників повне право зауважити: «політика УНР була весь час політикою хитання»; «складання договорів стало нашою хворобою»; дипломати УНР «складали [договори] з ким попало і як попало»; «ні один з договорів не складено до пуття»; творці української зовнішньої політики «хворіли на повстанську філософію», «чотири рази продавали своє повстання» і взагалі всю «політику провадили по-дитячому».[456]

Опікувалася цією «політикою», провадила її в життя так звана «Закордонна колегія» РНМ під керівництвом Лівицького. До її складу включили по три представники обох частин «соборної» держави. Головна мета діяльності «колегії», згідно зі спільною ухвалою Директорії та уряду (тобто спільною ухвалою Петлюри і Петлюри), – добитися визнання «недійсності» польсько-українських угод, що існували на той момент[457]. Українці повинні були розпочати переговори лише після обіцянки поляків підтримати УНР у боротьбі проти Денікіна. «В найтяжчій ситуації» українській делегації наказано «йти на втрату Холмщини та Підляшшя й то умовно, до скликання українського парламенту, який має остаточно вирішити цю справу», а також «не погоджуватися на віддання полякам Галичини, оскільки