Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

нам близька. То наскільки нам дозволено вдосконалити себе, перш ніж це розглядатиметься як обман? Більшість людей, схоже, погоджуються, що між естетичною хірургією та звичайною декоративною косметикою різниця є. Можливо, тому, що макіяж, окрім фінансових вкладень, все-таки поки вимагає й певних особистих зусиль? Ну і, якщо чесно, то макіяж зазвичай помітний всім? Але чим же хірургічна корекція зовнішності насправді відрізняється від усіх інших косметичних покращень, до яких ми вдаємося? Мало хто сприйматиме окуляри чи ліки, що розріджують кров, за обман, хоча й вони не є природними допоміжними засобами. А як щодо брекетів та інших способів вирівнювання зубів: чому вони не завжди сприймаються на дорослих, хоча на дітях вважаються абсолютно нормальними?

Девізом у колах технократів є «Технологія – це назва допоміжних засобів, які ще поки не працюють». Нові технології, на кшталт косметичної хірургії, можуть викликати підозри, тоді як старі технології здаються природними. Гарвардське дослідження 2011 року показало, що жінки, як правило, сприймаються більш компетентними та надійними, якщо вони більше уваги приділяють макіяжу та одягу. Економіст Девід Гамермеш у «New York Times» дав коментар, що макіяж виглядає більш «соціально надійним». Якщо він має на увазі, що це більше властиво людям, то така заява вказує на простий факт: зустріти жінку без макіяжу у професійних колах США доволі незвично. У цьому сенсі косметична хірургія, можливо, й здається більш кардинальними засобами, проте не несе в собі якоїсь нової чи неприродної тенденції. Нормально, що люди одягаються і виглядають по-різному, подобається вам це чи ні. Як сказав філософ Деніел Деннет: «Одяг є частиною розширеного фенотипу Homo Sapiens, що існує практично у всіх виявах. Ілюстрована книга зоології містить не більше зображень оголеного Homo Sapiens, як Ursus arctos – тобто бурого ведмедя – на велосипеді у костюмі клоуна».

Втрачений світ

Сьогодні виглядає на те, що криза, яку пережило мистецтво живопису після появи фотографії, тільки збагатила його. Художники знайшли нові способи зображення реальності: імпресіонізм, експресіонізм, кубізм та абстрактне мистецтво дали нам абсолютно новий простір естетичного вираження. Сьогодні традиційній фотографії кидають виклик нові технології, які, схоже, не так спадкоємці, як паразити. Програми цифрової обробки зображень здатні накладати зображення одні на одних та змінювати кольори, вміст та деталі настільки витончено, що неозброєним оком годі й помітити. Фотографії фотомоделей регулярно обробляють у фотошопі: талія зменшується, сідниці округлюються, а ноги стають довшими.

Через досягнення косметичної хірургії ми тепер читаємо оригінали через копії. Це підтекст багатьох критичних закидів проти індустрії моди: ми настільки звикли до цифрових маніпуляцій, що тепер прагнемо мати такий самий вигляд, як на оброблених фото. І це нам постійно нагадує про те, що працювати над тілом і формами значно важче, ніж з пікселями, та й результат не завжди такий втішний. Ми постійно балансуємо між реальним світом та світом, яким ми його представляємо, а сьогодні тенденція веде до того, що провалля між цими двома світами стає ще більшим.

Справжній скандал виникає лише тоді, коли вряди-годи в зображеннях новин викривають фейк, наприклад, коли «Los Angeles Times» у 2003 році на першій шпальті надрукувала вражаюче зображення: британський солдат зі зброєю попереджувально махає рукою іракцеві з дитиною на руках. Виявилося, що фотокореспондент Браян Волскі з 20-річним стажем роботи наклав одне на інше два різних зображення, щоб «зробити композицію кращою». Його було звільнено. Коли в 2006 році виявили, що фотограф Аднан Гаджі додав трохи диму, аби ліванські бомби на фото виглядали більш драматично, інформаційне агентство «Reuters» видалило майже тисячу його фотографій зі своїх фотобанків.

Ці приклади привертають багато уваги, але, можливо, відвертають її від чогось ще жахливішого. У світових інтернет-виданнях, у рекламі та брошурах тепер все частіше використовуються зображення, які не піддавалися цифровому редагуванню, просто тому, що жодного стосунку до справжніх фото на камеру вони не мають. Цифрові технології, які ми знаємо з кіноіндустрії, зараз застосовують для створення «картинок» безпосередньо комп’ютерами «з нуля». У статті журналу «Wired» від 2013 року демонструються зображення інструментів, фотоапаратів, автомобілів, спортивних костюмів – усі вони створені штучно в програмі Keyshot, і жодне з них не відрізняється від справжніх фотографій тих же речей. Цифрова обробка зображень, яка раніше паразитувала на фотографіях, зроблених на реальні камери, стала незалежним механізмом.

Коли виробники вирішують створювати цифрові версії, або ж 3D-зображення, а не наймати фотографа, то насамперед тому, що цифрові модулі зображення набагато легше адаптувати. Так само, як автонастроювання має великі практичні переваги для студій звукозапису, дизайнерам не треба працювати з небажаними бліками чи відбитками пальців на штучно створеному зображенні смартфону, наприклад. Сьогодні найбільший попит мають повністю цифрові зображення матових та глянцевих об’єктів. Через технічні обмеження поки ще складно створювати ідеальні зображення людей у цифровій версії. Коли світло потрапляє на нашу шкіру, воно не відбивається одразу, промені проникають під поверхню, де ці промені заломлюються, а тоді вже відбиваються назовні. Це одна з причин, чому м’які органічні матеріали важко відтворити, адже комп’ютерні програми повинні бути напрочуд розвиненими, аби створити достовірну ілюзію світлових ефектів. Проте вони поступово вдосконалюються. У статті «Wired» також продемонстровано зображення обличчя, половина якого створена цифровим методом, а половина – справжня фотографія. Мені важко було помітити різницю.

Зображення, створені комп’ютером, є одним із багатьох прикладів того, що ми все більше контактуємо з цифровою версією світу замість його реальної версії. Коли нам потрібна допомога, більше не обов’язково звертатися до іншої людини, можна знайти відповідь у пошуковиках, тож ми переписуємося з роботами. Якщо ми хочемо щось купити, то робимо це онлайн. Коли збираємося слухати музику, то шукаємо в інтернеті, а не вставляємо компакт-диск. Ну а для маркетологів цільовою аудиторією тепер може бути ціле покоління. Такою була тема презентації рекламного агентства «JWT» на фестивалі інновацій «SXSW» у 2013 році. Компанія провела опитування, яке показало, що люди віком до 34 років були більше за старше покоління зацікавлені у колекціонуванні старих предметів на кшталт програвачів та друкарських машинок, у них були сильніші почуття до паперових книг і журналів, і вони більше вірили, що «подряпини та сліди надають речам унікальності».

Не так давно об’єкти оцінювали насамперед за їхньою якістю, байдуже, старі вони чи нові. В кінці XIX століття люди почали цікавитися антикваріатом, приблизно тоді ж було налагоджено масове виробництво товарів. Так само як картини переосмислили через фотографію, старі речі ручної роботи набули більшої цінності, а сліди та подряпини виконували ту саму функцію автентифікації, що й підписи на картинах та сліди реставрації. Це називається красивим словом «патина». Один із прикладів нових традицій аристократів – надавати