Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

філософічним тоном мовив Микола Семенович і закрив журнал.

І тут хтось тихо мовив:

– Во Рюрик дає!

– Ейленкріг! – не підводячи голови, вигукнув учитель.

– А чого це раптом Ейленкріг?! – обурено відгукнувся той і, мавпуючи героя кримінальної комедії «Джентльмени удачі», пробубонів невдоволено: – Коли щось, то одразу Ейленкріг…

– Це ти назвав мене Рюриком.

– А ви не бачили! – негайно завівся той.

– Зате чув.

– А ви доведіть!

– Пхе! Нащо доводити те, що й без того відомо?

– Це ж нечесно…

– Тобі «пару» вліпити за сперечання з учителем чи як?

Микола Семенович знов схопився за журнал. На відміну від одиниці, переправити на іншу оцінку двійку не було можливості. Це означало, що перездачі не буде, тому хлопець ображено прошипів крізь зуби:

– Ну то й ставте «пару»! Однією більше, однією менше, поду-у-умаєш… Рюрик нещасний!

– До речі… – вчитель раптом відсунув журнал. – Я тут подумав і-і-і… знаєш, справді придумав дещо інше! От ти можеш сказати, хто такий Рюрик?

– Рюрик?

З розгубленим виглядом учень подивився на стелю, немовби там могла бути записана підказка. Однак допомога прийшла зовсім в інший спосіб – обережним, ледь чутним шепітком:

– Варязький князь… Засновник дина…

– Це хто там суфльором працювати найнявся? – суворо гримнув вчитель. – Сивак, це ти?! Ану цить!

По насмішкуватому хихотінню учнів можна було зрозуміти, що Микола Семенович має рацію.

– Рюрик – це князь… – почав непевно Ейленкріг. – Варязький.

– Так, вірно, це тобі підказали. А що ж він заснував, га?

– Він заснував… дина… дина…

Хлопець розгублено оглядався довкола, шукаючи нової підказки.

– Ди-на-сті-ю-у-у… – знов почувся відчайдушний шепіт, однак закінчення слова потонуло в новому вигуку вчителя:

– Сивак, я кому сказав не підказувати?! Нехай сам відповідає.

– Він заснував… дина… дина… дина… м-м-м!.. – безпомічно мугикнув Ейленкріг, як раптом радісно вигукнув: – А-а-а, знаю, знаю! Рюрик заснував «Динамо», от він що заснував!

Клас вибухнув реготом, а Микола Семенович спитав насмішкувато:

– І яке ж таке «Динамо» заснував князь Рюрик?

– Ну-у-у, тобто, як це – яке? Київське «Динамо»!

Той, хто стояв, від реготу мало не попадав.

– А нумо, Сивак, скажи цьому двієчнику, що насправді заснував князь Рюрик? – ледь помітно посміхнувся вчитель. – Бо футбольна команда «Динамо» у дев’ятому столітті! Мда-а-а, це ж треба!

– Династію князів Рюриковичів, – розчаровано зітхнув той.

– Абсолютно вірно. От бачиш, Ейленкріг, у чому різниця між такою комашкою, як ти, і… До речі, у Сивака є прізвисько?

– Професором його звуть, – підказав хтось.

– Професором?.. Хм-м-м… Що ж, нормально так. Професор. Так!

– Ну все, Професоре, тепер твою клікуху сам Рюрик схвалив! – незважаючи на отриманий кол і розквашений у бійці ніс, Данька Красноштан товариськи похлопав відмінника по плечах. Усі схвально засміялися.

– Комашки! Краще брали б з вашого товариша приклад, особливо ти, двієчник Мишко Ейленкріг. Бо як учителям прізвиська приклеювати…

– А то не ми. Ми про Рюрика від старших класів чули.

– Ага! Почув Ейленкріг дзвін, але не знає, де він… Тим не менш повторив. А ти хоч би знаєш, що твоє прізвище з німецької перекладається як «грецька війна»? Ейленкріг. «Ейлен» – еллін, давній грек, житель Еллади, «кріг» – війна. Ейлен-кріг – грецька війна.

– Грецька війна, ги-ги!.. Грецька війна! – загомоніли школярі.

– А якщо так, то я б тебе обізвав… Ну-у-у, наприклад, Пердіккою[160].

– Пердікка! Пердікка! – усі мало не попадали від реготу, і тільки почервонілий від жахливої образи Ейленкріг мало не плакав.

– Ну, отож знатимеш, як вчителям прізвиська приклеювати, – кивнув Микола Семенович.

Однак тут заговорив Спартак:

– Між іншим, Пердікка був діадохом Александра Македонського, нічого смішного тут нема…

Мабуть, відмінник пожалів ображеного однокласника і хотів його бодай трішечки заспокоїти. Проте вийшло навпаки, бо почувши, ким насправді був Пердікка, збудився уже Йоська Гороховський:

– Діадоха? Ти сказав, що він – діадоха?

– Точніше, діадох[161], – виправив його Спартак.

– Не важливо! – Йоська підлетів до іншого хлопця: – Діодоров, а я знаю, як тебе назвати: Діадоха!

– Шо-о-о?.. – не зрозумів той.

– Діадоха! Був ти у нас Дідом, а тепер Діадохою будеш.

– Ах ти ж Горох!.. Та я тобі!..

Під загальний регіт Йоська вправно ухилився від удару. Невідомо, чим би скінчилися нові з’ясування стосунків, якби пронизливий дзвінок не сповістив про завершення уроку. Проте, схоже, не для всіх…

– Сивак! – негайно вигукнув Микола Семенович і, коли Спартак обернувся до нього, мовив коротко: – Затримайся.

– У нас далі…

– А я кажу, затримайся! Хто у вас тут староста класу?

– Я староста, – Нонна Дудченко саме потяглася за журналом.

– От і добре, що ти! Передаси наступній вчительці… Що там у вас за наступний урок намічається?

– Російська література.

– Ага! Отож передаси Ганні Михайлівні, що я цього вашого Професора… ой, тьху ти!.. Що я Сивака затримав.

– А-а-а… навіщо?..

– Оскільки він демонструє блискучі знання з історії… причому не за своїм віком… Хочу його проекзаменувати трохи. Нащо мені він в класі такий красавéць, якщо він знає більше, ніж треба?! Поставлю йому п’ятірку за рік – і нехай гуляє. Але для цього попитати його по програмі треба. У мене зараз «вікно», слушний час, отож і займуся.

Коли всі вийшли, Микола Семенович кивнув на передню парту центрального ряду, що стояла впритул до його столу, і наказав:

– Сідай… Професоре.

– Я не Професор, я Сивак Спартак Андрійович, – зітхнув учень, примощуючись навпроти вчителя.

– Н-ну-у… якщо не Професор, то вундеркінд. Це також з німецької: «wunder» означає «чудовий», «дивовижний», «kinder» – «дитина».

– Хоч я англійську вивчаю, а не німецьку, проте мені відомо, хто такий вундеркінд, – кивнув хлопець. – От тільки слово це погане.

– Чому? Інші он навпаки заздрять, рвуться школу екстерном закінчити. А ти чого ж не рвешся? Невже тобі в школі подобається?

– Мама заборонила, – знизав плечима Спартак. – Вона вважає, що у мене мусить бути нормальне дитинство. Ну от, припустімо, поздаю я іспити екстерном, закінчу школу років у чотирнадцять, піду в інститут. Усі довкола – вже здоровезні дядьки, лише я один недоросток… Хіба це добре?

– Гм-м-м… Вдруге змушений визнати, що твоя мама дуже розумна.

– Та й батько теж наполягає, щоб я не видригувався і не вдавав із себе генія. Мовляв, розумні діти виходять, коли старий на молодій одружується, й у них різниця років двадцять-тридцять. Батько ж старший від мами всього лише на сім років, а при такій віковій різниці діти виходять звичайними.

– Батько твій українець чи росіянин?

– Українець. З селян вийшов, але зараз лаборантом в Інституті Патона працює. У лабораторії електрошлакового переплаву, якщо вам цікаво.

– Отже, був селянином, пролетарем став. Не дивно, що він тебе виховує у такому дусі. А-а-а… А дай-но вгадаю: мати твоя не українка, вірно?

Виникла крихітна пауза. На обличчі Спартака не сіпнувся жоден м’яз, тон