Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

щоразу все заново, наче вперше, так само, як щороку вперше наставала весна. Гайнути, витискаючи швидкість, — це його. Шляхами, максимум з того, що вони дозволяли, якщо, звісно, не бажав розтрощитися в друзки.

То був квартал тих, які чогось досягли, — бізнесменів, суддів, прокурорів, державних службовців, — і він поміж ними, син батька. Два ряди триповерхових котеджів з терасами на припагорбний бік. Прикритий з одного боку горою, з іншого райський закуток заступали дерева, рештки монастирського саду, тоді як сам монастир не зберігся, відтак будинки, будинки і ще раз будинки, високі, низькі, старі, нові — полущені і посірілі, в однаково жалюгідному стані. Дерева відгороджували від них новий світ, мов від жахливої, невиліковної недуги. Наче не досить, поселення відокремлював цегляний, вище людського зросту мур. Один із котеджиків — його.

Колеса безшумно побігли новісінькою асфальтівкою, на найближчому розі автомобіль звернув у вуличку, що вела на схід, аби, досхочу напетлявшись, побігти-помчати на захід, навзмаг із сонцем.

Ось воно котиться, торкаючись обрію; велике, вогненне, воно ніколи ще не здавалося таким невимовно, неймовірно, бентежно досяжним. Сонце простягало назустріч жовтогаряче проміння — ще мить, і воно обгорне-обкутає ним, поглинувши його й автомобіль. Тієї миті, коли це мало статися, їх розʼєднав торс одноманітно-неперервної забудови.

Як зараз, те відчуття; воно зʼявилося, щойно нога торкнулась землі; коли відчинилися двері і в черзі пасажирів спускався трапом, причмелений перельотом і хаотичними думками, що кордебалетили у звільненій від загнузд голові.

Раніше, ще як літак відірвався від злітної смуги і почав набирати разом зі швидкістю висоту, вже тоді я відчув його. Воно заступило напругу від першого в житті польоту, з якою проходив контроль і сідав у літак. Наче з висотою рвалися пута, що привʼязували і звʼязували. Безпричинно щасливий, дарма що майже нічого не розумів — не до порівняння з іншими. Ця дрібничка дошкуляла не більше, ніж мешти, чиї чванливо задерті кирпи впивалися власною викличністю; новісінькі, ще до ладу не розходжені. «Ти вичепурився, наче до шлюбу», — незлостиво піджартовували, тоді як я до ладу з усіма ще не перезнайомився.

Стиляга, «стиль» якого формувався винятково з можливостей. Правильніше б, з виняткових можливостей. Щось середнє між ковбоєм і нареченим з підміського села — як же ж бо ще? Задоволений собою, та й підстав бути незадоволеним я не мав. Моя безпроблемність давала можливість сприймати все поблажливо, без зусиль входити за свого в першому-ліпшому товаристві. Сказати, що я привертав увагу, — не сказати нічого, це не так складно. Я викликав симпатію, якою якщо й зловживав, то рідко і без підступних намірів. Я не знав, що таке лихо. Я не журився і не створював труднощів. Не множ турбот, і вони не зʼїдатимуть тебе, — гасло, яке я вчасно засвоїв. Безклопітність ясніла великими літерами на моєму чолі. «Буде день наш безпечален, бо одна у нас мета». Мені часто казали, що зі мною легко, та я й сам це знаю. Мені ніколи не було складно — ні з іншими, ні з собою, а коли тобі легко з собою, тоді, хоч що діялося б, усе гаразд. Можете повірити мені на слово, мій козир — я сам.

Від першої хвилини поїздки ми обмінювалися французькою. Це був bon ton, гра, в якій я брав участь з усією обережністю невігласа і чарівною невимушеністю, притаманною моїй вдачі. Моє становище радше звеселяло мене, ніж непокоїло. Подібне виходить природним чином, щоправда, ти мусиш мати його в собі. «Paris, mon amour», — я вкидав час до часу, облесно всміхаючись. Небо звільняє від гризот, а я ніколи особливо й не переймався. Ми летіли на висоті десять тисяч метрів, за бортом мінус пʼятдесят, глибоко внизу розбуяла весна, зменшена до розмірів топографічної мапи. А в ілюмінатор світило сонце — сліпуче сяєво, сріблясто розсипане вздовж крила, наче кульки ртуті, мерехтливі й отруйні.

«Paris, mon amour» — ото й усе, однак його цілком вистачило: мене одностайно сприйняли за особливо витонченого, дотепного і скромного. Від колег, яких я не міг по-справжньому оцінити, мене відділяла нездоланна прірва — більша, ніж до землі піді мною. Та мене це, щиро кажучи, мало обходило, до того ж мого невігластва ніхто, здавалося, не помічав. Париж простерся перед нами — все, що я бажав, було моїм, а як щось не подобалося, я безщемно відкидав його. Нам фортунить в оберненій пропорції до того, наскільки ми все ускладнюємо.

Та крамничка, невеличкий універсам, куди я зайшов, — її розчахнені навстіж двері, підперті упаковкою пепсікол, розташовувалися напроти наших. Вона була тіснуватенька, зате в ній продавалася купа всього, включно з сорочками і шкарпетками, та головним асортиментом все-таки були харчі. Вона була просто завалена, все це нагадувало безлад, на полицях ще сяк-так посортований, а що не вмістилось на них, тулилося на підлозі, захаращуючи і без того вузький прохід.

Мені пощастило, бляшанка дивилася на мене, мовби благаючи: «Звільни мене з цієї неймовірної тисняви», а коли в номері гуртожитку готельного типу, куди нас поселили, я спорожнив її, відвʼязався останній канат. Човен поплив, а я розлігся, зручно і безтурботно. Потім я линув між небом і землею, на шлейках невидимого парашута, що напнувся білосніжним куполом. Я почувався, як тільки можна, безпечно. То було не пиво. То було шалене відчуття — неймовірне і незрівнянне.

Не скажу, що пійло було ідеальне, проте саме його я потребував. Я забив на всіх і на все, віддавшись цьому неймовірному відчуттю. На дорогу я прихопив таку саму, вихиливши останню краплю, коли ми приземлялися.

Мої супутники розривалися між спокусами Парижа, луврами-нотрдамами і левістросами в крикливих вітринах — оригінальними, несамопальними. Не знаю, як вони витримали все це, не позизоокішавши і не зідіотівши. Джинси перемогли врешті Делакруа — цілком прогнозоване завершення танталових мук. Я прекрасно розумів їх. Якщо існує співчуття, то я співчував. Всі ми прагнули модно одягатися, лише от не було в що. Небезпечно дориватися до добробуту з майже порожнім гаманцем.

Я був вільний від подібних страждань, я поготів був вільний — від усього, від будь-якого баласту. Я — чиста монета. Чіт або лишок. Мені раз у раз випадала фортуна. Одного разу мені подарували «Колеса фортуни», натякаючи на те, що я — щасливчик. Тільки от я не читаю книжок. Може, саме тому я щасливий. Одні — живуть, інші довідуються про життя з написаного. Поки вони шукають великої правди, життя пропливає повз них. Хто вже на що вродився. Я коваль власної долі.

Париж сам по собі був спокусою, в якій я на дурняк побував у добірному товаристві знавців французької. Це вивищувало мене у власних очах. Ні, я не