Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

комплексував — не знаю, що це таке: цього мене ніхто не навчав. Я — матеріаліст. Вірю у вільний секс. Маю на увазі — у світ перед моїми очима. Я почувався напрочуд комфортно, моя ситуація відкривала неповторну перспективу, якої бракувало моїм супутникам, — якби я був таким, як вони, відповідно й поводився б. Ми завжди на своєму місці.

Нещасні затоварилися по повній програмі — кому на що вистачило: одяг, фірмові лахи, піввалізи бельгійського шоколаду. Для цього вони ощадили на всьому, вони навіть у ресторан не дозволили собі сходити. Я пішов сам, нічого нікому не сказавши. Гроші помічніші, ніж знання мов. Я не мав бажання провокувати. На свій лад, я шкодував їх.

Я теж затарився — однією-однісінькою бляшанкою і флакончиком парфумів. Поцмулював пиво, доки летів літак; воно нагадувало мені про Париж і два тижні, які корова злизала язиком. Ну побачив я щось. Те незрівнянне відчуття, коли літак вперше відірвався від злітної смуги, раптом кудись зникло. Пиво ще якийсь час підтримувало його. Воно було, здається, з Фінляндії.

По прибуттю наш багаж суттєво облегшили. Моїм надбанням стала порожня бляшанка. Митник, розгодована шафа, недовірливо зазирнув досередини, відтак потрусив, перевернувши догори дном, — діловито, зі знанням справи, наче звідти зараз посипляться діаманти, тоді ще раз схопив мій паспорт з уже проставленим штемпелем і довго не віддавав, прискіпливо звіряючи фотографію, але то був я — що в паспорті, що в натурі.

Це я був тим, хто брав — від життя, від моменту, від усього. Коли плоди самі просяться в руки, лише дурний їх не прийме. Я насолоджувався — на відміну від французької, це не складало труднощів.

Свої франки я просадив — я звик жити поточним днем, не розпачаючи за вчорашнім, а завтрашній мене не обходив: що моє, не втече, в цьому я впевнився на сто відсотків. Бляшанка ще довго стояла в моїй кімнаті. Мій трофей, культурне, як це воно називається, надбання. Париж був універсамом, де на мене чекало фінське пиво. Й Аліна.

Прощальну вечірку ми влаштували в нашому тимчасовому пристанищі. Тієї ночі я довідався про існування Рембо й Метерлінка, трішки пришиблених чуваків. Всі вони крейзі — ті, кого вважають найкращими і без угаву цитують; життя дещо простіше, ніж вони його оспівують.

Тієї ночі я багато про що довідався. Мої супутники ще завзятіше щебетали французькою, хизуючись один перед одним, наче папужки, випущені з клітки, а я — що вдієш — цитував себе. Paris, mon amour, — невичерпне, як сама Франція. Мов універсам напроти гуртожитку. Наостанок ми з Аліною опинилися в моїй кімнаті.

— А презерватив у тебе є?

Я дурнувато реготнув, тоді як Аліна з демонстративною шармантністю дістала з кишені пакетик.

— Справжні джентльмени носять ось тут, — я не встиг кліпнути, як, висмикнувши з нагрудної кишені гордість мого ґардероба, вона встромила туди пакетик, поправивши так, аби визирав краєчок. — Це аксесуар сучасного мужчини.

— Ти зіпсувала мою хустинку.

— Забудь, — Аліна провела долонею по ґудзиках моєї розщіпнутої під шиєю сорочки.

— І все-таки.

— Не сміши мене. Хустинка — позавчорашній день.

З цими словами Аліна поклала її собі на голову і виконала кілька рухів східного танцю — зі спокусливою недбалістю.

Аліна не була неофіткою, я — теж.

— Я напишу тобі.

— Ти це серйозно?

Питання заскочило мене.

— Розслабся, — кинула вона, зжалившись.

— Ти крута тьолка, — сказав я, щоб замʼяти промах.

— Ти не перший, від кого це чую, — відрубала Аліна, спостерігаючи, яке враження справлять її слова. — Слухай, як ти потрапив сюди?

— Не зрозумів, — я спробував зіграти варʼята. З дівчатами це завжди проходило, таке їм навіть подобалося.

— Не прикидайся шлангом. Ти ж нічого не шариш. Ти що, гадаєш, що я повелася на оте твоє «Paris, mon amour»? — перекривила вона.

Алінина французька була такою самою бездоганною, як кожний рух її еластичного тіла. Здавалося, наче французька була закладена в її хромосомах, як і її досконалість. Вона була втіленням зграбності й сексу — розкутого, без церемоній і умовностей. Аліна понад кордонами. Для неї не існувало меж. Я вітаю вільні стосунки.

— Знаєш, що?

— Ні, — я знизав плечима.

— Так хочеться заїхати по твоїй пиці.

Вона стояла наді мною — свідома себе і розпещена цією свідомістю. Аліна мала чим похизуватися. Нас єднала якась невловна подібність, як між сестрою і братом. Аліна вагалася, наче щось обмірковувала; примруживши очі, вона вивчала мене, проте вже за мить знову опинилася в ліжку.

— Павук. Негідник.

Пройшовши контроль, я обернувся — щось примусило мене зробити це. Не знаю, чи то був її погляд, проте саме вона вглядалася в мене. Якусь мить ми дивились одне на одного, тоді Аліна рвучко відвернулася. Мені здалося, вона розсердилася. Щось роздратувало її. Вихід один для всіх, проте далі нам було в різних напрямках.

Ми так і не обмінялися адресами. Аліна була епізодом, одним із багатьох. У мене не було сумніву, що я в неї — також. Я розчарував її — що ж, усі ми віримо у свою винятковість.

Поступово її риси змішалися з рисами інших жінок. Аліна перетворилася на спогад, що тьмянів, як усе, до чого доторкається час. Якби хтось кинув, що ми ще зустрінемося, я йому не повірив би. Як я вже казав, я вірю в дійсність, а не в казки. Я й зараз покладаюся тільки на неї.

Місто позаду додрімувало ранковий сон, попереду біг в заобрійну далеч шлях, наче хтось невидимий розгортав нескінченний килим. З узбіччя спурхнула зграйка перепілок, мовби звихрилися в повітря грудки попелясто-коричневої землі. Працівник автозаправної станції отетеріло вивалюєть­ся на мене, наче я — марево, і станція, і він сам; врешті він потягується і недоумкувато шкіриться. Мотель край дороги куняє в полоні блаженного забуття, скидаючись на зачарований замок. Далі, далі, вперед...

Я натискаю на газ, дорога вільна, порше мчить швидше і швидше — ще секунда, і колеса покинуть асфальт. Покриття вперше за багато років відремонтоване.

Крізь хрипоту проривається голос радіостанції, шукач перестрибує з ефемки на ефемку, ніде не затримуючись, — не те, не те, не те. Цей світанок воліє інакшої мелодії. Я ставлю «Океан Ельзи», щойно тоді він по-справжньому починається.

Я зупиняюся під вивіскою «ЦІЛОДОБОВО»; літери виграють неоном, ще не вимкнені. «ЦІЛОДОБОВО» — назва цієї й інших подібних придорожніх крамничок, що їх неможливо не помітити, навіть на великій швидкості.

В холодильній вітрині кілька загорнених у харчову плівку сендвічів і напої — кола, фанта, мінералка в півлітрових пластикових пляшках. На полиці — печиво «Артек», решта все — імпортне.

— Щось бажаєте?

В дівчини сонний голос. Моя