Читати книгу - "Жарт"

а й тому що людям бракує терпіння вислухати його, адже за нашої епохи існує така сила-силенна античних або й новітніх послань, що їхні носії перекрикують одне одного і їх уже не можуть почути. Уже сьогодні історія є тоненькою ниточкою спогаду над океаном забуття, але час рухається вперед, аж поки настане пора пізніх тисячоліть, яких обмежена пам’ять індивідів уже не зможе вмістити в собі; тоді з неї випадуть цілі століття й тисячоліття, століття картин і музики, століття відкриттів, битв, книг, і це буде недобре, тому що людина втратить поняття про саму себе, і її історія, якої вона не зможе осягнути й охопити, зібгається в кілька схематичних знаків, позбавлених сенсу. Тисячі глухонімих ватаг «їзди Королів» прямуватимуть зі своїми сумними і незрозумілими посланнями назустріч тим далеким людям, та ніхто вже не матиме часу їх вислухати.

Сидів я в кутку того ресторанного парку перед порожньою тарілкою, не помітивши, що вже з’їв той шмат телятини, і почувався (вже зараз, нині!) частиною того неухильного і величезного забуття. Підійшов кельнер, забрав тарілку, змів рушником крихти зі скатертини і побіг до іншого столу. Мені стало шкода цього дня, шкода не лише тому, що минув даремно, а й тому, що сама ця даремність буде забута, що забута буде навіть муха, яка дзижчить коло моєї скроні, навіть золотавий пилок, який струшується на скатертину з липи, навіть це посереднє й ледачкувате обслуговування, що так промовисто свідчить про стан того суспільства, де я живу, і яке так само забудеться, що геть забудуться всі помилки і неправда, які так дошкуляли мені, так мене гризли і які я щомога старався поправити, покарати і відпокутувати, але все було марно, бо що сталося, те сталося, і його не поправиш.

Так, тепер я чітко збагнув: більшість людей тішить себе ілюзією подвійної віри — вони вірять у вічність пам’яті (людей, речей, дій, націй) і в можливість покути (дій, помилок, гріхів, кривди). І перша облудна, і друга теж. Насправді все якраз навпаки: все буде забуте і ніщо не спокутується. Роль покути (і помсти, і прощення) належить забуттю. Ніхто не спокутує завданих кривд, тому що всі кривди забудуться.

Я ще раз уважно роззирнувся довкруги, бо знав, що все забудеться: липа, люди за столами, кельнер (що геть зморився за день), цей шинок (такий непримітний знадвору), що тут, із парку, мав привабливий вигляд, тому що був оповитий виноградом. Я глянув на двері, що були відчинені в коридор, щойно ними вийшов кельнер (зморене серце цього вже спорожнілого і мовчазного закутка), а тепер у них постав юнак у блакитних джинсах і в шкірянці: він увійшов у парк і роззирнувся, потім угледів мене і попрямував до мого стола; за кілька секунд я впізнав його: то був Геленин оператор.

Мене завжди охоплює тривога, коли закохана, та некохана жінка погрожує повернутися; коли юнак простягнув мені конверт («Це від пані Земанек»), першим моїм порухом було так чи сяк відтягнути читання того листа. Я попросив його сісти; він послухався (сів, опершись ліктем на стіл, і, наморщивши чоло, із задоволенням дивився на пронизану сонцем крону липи), а я поклав лист перед собою й запитав: «Може, вип’ємо чогось?».

Юнак звів плечима; я запропонував горілки; він відмовився, сказав, що за кермом, а закон забороняє пити водіям; проте додав, що залюбки дивитиметься, як питиму я. Мені не хотілося алкоголю, але перед очима лежав той лист, якого я не хотів відкривати, тож годився будь-який засіб. Я погукав кельнера, який проходив коло нас, і попросив принести горілки.

«Що хоче від мене Гелена, не знаєте?» — запитав я.

«Звідки я можу це знати? Он прочитайте листа!» — відказав він.

«Це терміново?» — запитав я.

«Гадаєте, мене змусили вивчити лист напам’ять, якщо хтось забере його в мене дорогою?» — запитав він.

Я взяв конверт кінчиками пальців (на ньому був офіційний штамп місцевого національного комітету), потім поклав його перед собою на скатерку і, не знаючи, що сказати, мовив: «Шкода, що ви не п’єте!».

«Зрештою, це ж задля вашої безпеки…» — сказав він. Я відчув небезкорисний натяк: хлопчина скористався тим, що ми сидимо за столом, щоб з’ясувати, якою буде мандрівка назад і чи зможе він лишитися сам із Геленою. Він був нічогенький парубок; на його обличчі (маленькому, блідому, поцяткованому крапинками веснянок, з кирпатим задертим носом) читалося все, що коїлося у нього на душі; це обличчя було таке прозоре через невигойну діточість (кажу «невигойну», бо риси його були аномально дрібні, а такі риси з віком не набувають мужності і в старості навіть призводять до того, що скидаються на постаріле обличчя дитини). Двадцятирічному хлопцеві така діточість, звісно ж, не до вподоби, тож йому не залишається нічого іншого, як маскувати це всіма можливими засобами (як ото колись — ох цей вічний театр тіней! — маскував це хлопчисько-командир): особливою манерою вдягатися (добре пошита шкірянка з накладними плечима, що так пасувала йому) і манерою поведінки (тримався він з неабиякою самовпевненістю, грубувато і часом із якоюсь недбалою байдужістю). Ця старанно наготована машкара щохвилі падала з нього: юнак шарівся, не володів своїм голосом, який зривався від щонайменшого хвилювання (я помітив це ще від першої зустрічі), та й очі його зраджували і порухи (він, звісно ж, намагався вдавати переді мною байдужого, намагаючись дізнатися, чи їхатиму я з ними до Праги, та коли я запевнив, що залишуся тут, стало помітно, як очі його аж засяяли вмить).

Коли кельнер із неуважності приніс нам дві чарки горілки замість одної, оператор махнув рукою і сказав, що це не має значення, він вип’є зі мною.

«Не хочу, щоб ви пили самі! — І підняв свою чарку. — За ваше здоров’я!»

«І за ваше!» — відказав я, і ми цокнулися.

Ми балакали далі, я дізнався, що він збирається вирушати за дві години, бо Гелена хоче опрацювати на місці все, що записали на плівку, і як треба буде, то запише і свої коментарі, щоб завтра все пустити в ефір. Я запитав, як йому працюється з Геленою. Знову спаленівши, хлопець відказав, що вона добре справляється з роботою, тільки трохи безцеремонно поводиться із підлеглими, бо частенько працює й понад робочий день і її не цікавить, коли хтось поспішає додому. Я запитав, чи й він квапиться додому. Він відказав, що не квапиться, робота йому подобається. Потім, скориставшись тим, що я розпитую про Гелену, запитав наче мимохідь: «А звідки ви