Читати книгу - "Жарт"

знаєте Гелену?». Я сказав, і тоді він поцікавився: «А вона нічогенька, правда ж?».

Коли балачка заходила про Гелену, він вдавав, ніби спокійно ставиться до цієї теми, і я думав собі, що в такий спосіб хоче замаскуватися, адже всі знали, що він відчайдушно закоханий у неї, тож чимдуж намагається не носити корону знехтуваного коханця, адже це бозна-яка ганьба. Хоч я не сприймав поважно удаваний спокій цього юнака, все ж таки він полегшував тягар того листа, що лежав переді мною, тож я взяв конверт і відкрив його. «Всією душею і всім тілом… та моя душа і тіло тепер уже не знають, нащо їм жити… Прощавай, кохаю тебе, Гелена…»

Махнувши кельнерові, що був на протилежному краю парку, я гукнув: «Рахунок!». Він кивнув, та, як водилося за ним, щез у коридорі.

«Хутчій, не можна гаяти ні хвилини!» — кинув я юнакові. Потім підвівся й попрямував парком; він пішов за мною. Ми пройшли коридором і дісталися до виходу з ресторану, тож кельнер мусив майже бігти за нами.

«Ескалоп, салат, дві горілки», — диктував я йому.

«Що сталося?» — стривожено запитав юнак.

Заплативши, я попросив його чимшвидше іти за мною. Ми наддали кроку.

«Та що ж сталося?» — знову запитав він.

«Це далеко?» — запитав я.

Він показав просто перед собою, і я подався туди. Національний комітет був у побіленому вапном одноповерховому будинку, з дверима і двома вікнами. Ми ввійшли досередини; то було похмуре адміністративне приміщення; під вікном два зсунуті докупи столи, на них магнітофон, на ньому блокнот і сумочка (авжеж, Геленина!); коло столів стояли два стільці, а в кутку металева вішалка. На ній висіли два плащі, жіночий і чоловічий.

«Це тут», — сказав юнак.

«Тут вона дала вам лист?»

«Так».

Тільки зараз кімната була порожнісінька; я погукав: «Гелено! Гелено!» — і жахнувся, так непевно і страшно прозвучав мій голос. Відповіді не було. Я знову гукнув: «Гелено!», і хлопчина запитав: «Невже вона…».

«Здається, так», — відказав я.

«Вона написала про це в листі?»

«Авжеж, — відказав я. — Вам надали ще якісь приміщення, крім цих?»

«Ні», — відказав він.

«А в готелі?»

«Ми розрахувалися там сьогодні вранці».

«Тоді вона таки тут», — сказав я і почув, як хлопчина погукав здушеним деренчливим голосом: «Гелено!».

Я пхнув двері, що виходили до сусідньої кімнати; це знову ж таки була канцелярія: стіл, кошик на папери, три стільці, шафа і така сама вішалка, як ото в попередній кімнаті (металева тринога, що нагорі розгалужувалася на три гілки; ніякого одягу там не було; своїм сиротливим силуетом вона трохи скидалася на людину; її металева голизна і гачки, що стирчали догори, вселяли в мене жах); крім вікна коло столу, там нічого не було, тільки голі стіни; ніяких дверей; ті два приміщення, вочевидь, були єдиними кімнатами у тому будинку.

Ми повернулися до попереднього приміщення; я взяв блокнот і погортав його; там були нотатки, які насилу можна було вчитати, якісь (наскільки я второпав із кількох слів, котрі прочитав) записи про «їзду Королів», ніякого повідомлення чи прощальної записки для мене. Я відкрив сумочку: там був носовичок, гаманець, помада, пудрениця, дві цигарки, запальничка; тюбика з-під ліків і близько не було, не видно було і пляшечки з-під отрути, яку вона проковтнула. Я гарячково міркував над тим, що ж проковтнула Гелена, і з-поміж усіх припущень дійшов висновку, що це мала бути якась отрута; але ж після неї повинна лишитися пляшечка або ж тюбик. Я підійшов до вішалки і понишпорив у кишенях Гелениного плаща, та вони були порожні.

«Може, вона на горищі?» — раптом нетерпляче запитав юнак, бо мої пошуки, хоч я і недовго нишпорив по кімнаті, видалися йому марними. Ми піднялися нагору, де було двоє дверей: одні — засклені, й крізь них видно, що у дворі нікого нема; ми відчинили другі двері, ближчі, за ними були темні запилюжені кам’яні сходи, припорошені сажею. Ми подалися ними; одне віконце на горищі (з брудною шибкою) насилу пропускало кволе світло знадвору. Довкола височіли купи непотребу (ящики, садове знаряддя, сапи, заступи, граблі, жмути якихось паперів і старий поламаний стілець); ми спотикалися об них.

Я хотів було погукати «Гелено!», але побоявся; боявся, що нічого не почую, крім тиші у відповідь. Юнак теж не погукав. Ми мовчки обнишпорили весь непотріб і темні закутки; я відчував, наскільки ми стривожені обидва. Найдужче лякало наше мовчання, адже воно означало, що ми вже не чекаємо, аж Гелена відгукнеться, хіба що розраховуємо знайти її неживе тіло, що лежить долі або ж висить.

Так нічого і не знайшовши, ми спустилися в канцелярію. Я ще раз окинув оком кімнату, столи, стільці, вішалку з двома плащами, потім оглянув сусідню кімнату, її стільці, столи і знову ж таки вішалку з голими гачками, що відчайдушно стирчали догори. Юнак погукав: «Гелено!» (марно), а я (теж марно) відчинив шафу, там були полиці, напхані паперами, письмовим приладдям, клейкими стрічками і лінійками.

«О боже, тут має бути ще щось! Вбиральня! Підвал!» — сказав я, і ми знову вийшли в коридор; хлопчина відчинив двері надвір. Двір був невеличкий, у кутку стояла кроляча клітка; далі зарослий бур’яном садок, де росли фруктові дерева (краєм свідомості я зазначив, що місцина ця гарна: поміж зеленими галузками висять клапті блакитного неба, стовбури дерев шерехаті й криві, а серед них золотом ясніє кілька соняхів); на краю садка, в ідилічному затінку яблуні, бовваніла халабуда вбиральні. Я кинувся туди.

Дерев’яний засув, прибитий грубим цвяхом до лиштви (щоб, обернувши його горизонтально, замикати двері знадвору), стримів угору. Застромивши пальці у шпару поміж дверима й одвірком, я сіпнув і побачив, що двері замкнено зсередини; це означало тільки одне: Гелена була там. Я тихо погукав: «Гелено, Гелено!». Ніякої відповіді; тільки гілляки яблуні, які шарпав вітер, шаруділи по стінах вбиральні.

Я знав, що це мовчання всередині могло означати найгірше; не залишалося нічого іншого, як виламати двері, й учинити це повинен був я. Знову просунув пальці у шпару і щосили шарпнув їх. Двері (не на засув замкнені, а закручені мотузочком, як ото водиться у селі) легко піддалися й відчинилися навстіж. Я побачив Гелену, що сиділа на дерев’яному стільчаку, посеред страшенного смороду. Вона була бліда, але жива. Перелякано дивилася на мене, намагаючись поправити спідницю, яка, попри її зусилля, опускалася тільки до половини стегон; вона обома руками вчепилася в поділ і міцно стуляла коліна. «О боже, забирайтеся відціля!» — нажахано вигукнула вона.

«Що з вами? — запитав