Читати книгу - "Там, у темній річці"

течією, а інший намагався довести, що той вигадав усе сам.

— Та бути такого не може, — сперечався він. — Уяви, що ти просиш Марго наповнити твій кухоль, а з твого рота виходить таке, — і він завершив фразу імітацією підводного мовлення. Це справило на інших таке враження, що вони одразу ж почали й собі пробувати говорити по-підводному. Виходило дуже правдоподібно, бо завсідники пускали бульки, зануривши писки у кухлі. Навколо стояв регіт, дехто захлинався, і все завершилося тим, що один із веселунів гепнувся зі стільця на підлогу й почав борсатися, наче викинута на берег риба.

Рита віддала свою тарілку Малій Марго, яка поралася на кухні, вийшла крізь задні двері й пошкандибала додому. Вже майже світало. А їй треба було поспати бодай годинку.

Великі підземні озера

Лілі спостерігала за головною подією ярмарку із задніх рядів, тож широкі плечі робітників і капелюхи їхніх супутниць закривали їй огляд, і вона дізнавалася про те, що коїться, тільки завдяки сусідам. Ті, хто міг похвалитися високим зростом, переказували іншим, що вони бачили, а гостровухі переповідали те, що їм вдалося почути. Та коли бідолашна Лілі все-таки прорвалася крізь натовп до місця подій, там залишився тільки дощ, що поливав землю.

Вона повернулася до священникового обійстя й увірвалася до кабінету панотця, захлинаючись сльозами та словами.

— Почекайте, місіс Вайт, — просив він її, та Лілі й вухом не вела. Але врешті-решт йому якось вдалося зрозуміти сіль цієї історії, а вона втомилася і замовкла.

— Отже, дитину впізнала служниця покійної місіс Армстронг, я правильно зрозумів? І вона тепер із молодим містером Армстронгом?

Він похитав головою і спохмурнів.

— Якщо те, що ви кажете — правда… Я не знаю, як бідолашна місіс Вон це перенесе. Ви цілком упевнені у цій інформації, місіс Вайт?

— Як у білому дні! Я бачила це на власні очі. Чула це на власні вуха. Але скажіть мені, отче, чи може такий молодик належно подбати про мале дитя? Він же нічого не вміє. Чи може містер Армстронг, скажімо, заспівати їй колискову, якщо вона прокинеться вночі? Чи є на його коминах захисні решітки? Ви ж знаєте, що молодь таким зазвичай не переймається. А як бути з її лялькою? Вона взяла її з собою?

Священник зробив усе, що міг, але таку тривогу не зміг би вгамувати жоден смертний, тож Лілі покидала його будинок засмученою. Йдучи додому берегом ріки, вона віддала свій розум на поталу найгіршим думкам і спогадам. Коли Енн жила у Вонів, Лілі могла уявляти її розкішне життя в ті миті, коли їй страшно, адже про дитину дбала місіс Вон. Але тепер вона була позбавлена цієї втіхи. Дівчинку віддали в руки молодика, до того ж нежонатого вдівця, то хто ж тепер дбатиме про неї? Матерям принаймні можна довіряти, але… Минуле тепер повернулося до неї з іще більш руйнівною силою, оскільки його шість місяців тримали у вузді. Вона пригадала сам початок цієї історії.

— Чи не сумно тобі жити без батька? — якось спитала її мати. — Чи не хотілося б знову мати татка?

Інколи дорослі ставлять запитання і вже знають, що саме ти на них відповіси, а Лілі подобалося давати відповіді, які викликали усмішку в її матері. Запитуючи дочку, мати усміхалася, та дівчинка бачила, що всередині вона ховає тривогу. Лілі відчула її пильний погляд, поки обмірковувала відповідь.

— Я не знаю, — зізналася вона. — Нам і вдвох наче непогано.

Мати немов відчула полегшення. Та за деякий час це питання постало знову, тож Лілі подумала, що вперше, мабуть, дала неправильну відповідь. Вона спостерігала за обличчям матері й бажала лише порадувати її, тож зробила другу спробу:

— Так, мені хотілося б мати батька.

Проте усмішка на маминому обличчі так і не з'явилася, тож Лілі так і не зрозуміла, яка з двох відповідей була правильною.

Невдовзі по тому до їхнього помешкання прийшов чоловік.

— Отже, ти — крихітка Лілі, — промовив він, нависаючи над нею. Його зуби росли криво, а раз зазирнувши йому в очі, дівчинка зрозуміла, що більше не хоче туди дивитися.

— Це містер Неш, — знервовано відрекомендувала чоловіка мати. Під його поглядом вона продовжила:

— Він і буде твоїм новим татком.

Лілі глянула на нього, сподіваючись на схвалення, і чоловік кивнув, щоправда, без усмішки.

Тут новий батько відійшов убік.

— А це Віктор, — промовив він.

Позад нього стояв хлопчик, нижчий за Лілі, але старший. Він мав маленький носик і такі тонкі губи, що складалося враження їхньої відсутності. Брови кольором допасовувалися до блідої шкіри, а замість очей були вузенькі шпаринки.

Раптом на обличчі у хлопця з'явилось якесь провалля. «Він мене з'їсть», — спершу подумала Лілі.

— Усміхнися братикові, — підказала їй ненька.

Почувши в її голосі страх, вона підвела очі й помітила якийсь складний обмін поглядами між матір'ю та новим батьком. Їй здалося, що мати потрапила у якусь пастку, з якої не вибратися. «У чому моя провина? — подумала Лілі. — Що я зробила не так?» Вона не хотіла нікому псувати життя. Лише бажала, щоб мати була щасливою.

Вона повернула обличчя до Віктора й усміхнулася.

* * *

Коли Лілі повернулася до Притулку кошикаря, їй усе було відомо заздалегідь, навіть могла дверей не відчиняти. Річковий запах ніколи не здатен перебити фруктово-дріжджового смороду, та й дощ його теж не змиє.

— Мені треба було повернутися до священника, — почала вона вибачатися, але навіть не договорила, коли перший удар поцілив у праве плече, а наступний прилетів у живіт. Лілі намагалася ухилитися від кулаків. Більшість ударів прийняли на себе плечі та спина. Містер Вайт теж її лупцював, але він п'яниця і не міг похвалитися ані досвідом, як у Віктора, ані силою. Удари Вайта були важкенькими, але порівняно з цими — млявими та слабкими. Зазвичай вона успішно ухилялася від його кулаків, а навіть якщо якийсь із ударів і влучав у ціль, синці від нього сходили буквально за тиждень. А от Віктор колошматив її майже тридцять років. Він напрочуд добре знав весь небагатий захисний репертуар Лілі і дражнив її, роблячи рух в одному напрямку, щоб вона почала ухилятися, а сам бив із іншого боку. Віктор лупцював її з холодною зосередженістю, і ніщо на нього не діяло — ні благання, ні сльози. Їй залишалося тільки терпіти.

Єдине місце, куди він її жодного разу не вдарив — це обличчя.

Коли скінчив, вона сповзла на підлогу й лежала там, доки не почула, як Віктор підсуває стілець і сідає.