Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

помилявся...

— Геть від мене! — заревів він, але почув лише: — Гхм.

Він борсався, намагався вирватись, але його міцно скрутили, і від цього в нього тільки посилився біль у руці. Загострився біль в обличчі. У верхній губі, у нижній губі, в підборідді, в щоці. Він кричав, кричав і кричав, але нічого не чув. Хіба що тихий хрип. Коли він подумав, що в нього точно вибухне голова, біль раптом ослабнув.

— Готово.

Його відпустили, і він відкинувся назад, безвільний, як ганчірка, і безпорадний. Щось повернуло йому голову.

— Гарно зашито. Справді гарно. Якби ти тільки була поряд, коли мені робили оце. Може, я б і досі був красунчиком.

— Яким іще красунчиком, біляче?

— Гм. Варто взятися за його руку. А тоді ще треба вправити йому ногу і таке інше.

— Куди ти подів отой щит?

— Ні, — застогнав Джезаль, — будь ласка...

У нього тільки клацнуло в горлі.

Тепер він дещо бачив — розмиті силуети в напівтемряві. До нього наблизилось обличчя, потворне обличчя. Зігнутий і зламаний ніс, роздерта й посічена шрамами шкіра. За ним було якесь смагляве обличчя, обличчя з довгою яскравою рискою від брови до підборіддя. Він заплющив очі. Здавалося, навіть світло завдавало йому болю.

— Гарно зашито. — Його погладила по скроні якась рука. — Тепер ти, хлопче, один із нас.

Джезаль застиг на місці зі змученим обличчям, і його кінцівки мало-помалу скував жах.

— Один із нас.

Частина II

«Не годиться для бою той, хто ніколи

не бачив, як ллється його власна кров,

хто не чув, як хрустять його зуби

від удару противника, і не відчував

на собі всю вагу супостата».

Роджер Говденський[1]

На північ

тже, Шукач просто лежав собі долілиць, змокнувши до нитки й намагаючись не рухатись і водночас не закоцюбнути, та дивився з-поміж дерев на той бік долини, де саме йшла армія Бетода. Там, де він лежав, вона не надто добре проглядалася — видно було тільки частину стежки над гребенем, — але цього було досить, щоб побачити, як тупають повз нього карли. На спинах у них були яскраві мальовані щити, їхні кольчуги виблискували цяточками талого снігу, а списи високо здіймалися між стовбурами дерев. Вони йшли без упину лава за лавою.

Вони були далеченько, але він неабияк ризикував навіть на такій відстані. Бетод не втрачав обережності. Він розіслав людей на всі боки, на гребені та висоти, повсюди, де хтось, як йому здавалося, міг угледіти, що він робить. Він послав кількох розвідників на південь і ще кількох на схід, сподіваючись обманути тих, хто за ним стежив, але Шукача він не надурив. Принаймні цього разу. Бетод вертав туди, звідки прийшов. Вертав на північ.

Шукач різко вдихнув і протяжно, скрушно зітхнув. Ради мертвих, він стомився. Він дивився, як крихітні постаті строєм ідуть крізь соснове гілля. Він багато років ходив у розвідку для Бетода, приглядав для нього за такими-от арміями, допомагав йому вигравати в битвах, допомагав йому стати королем, хоча тоді йому таке й не снилося. Дещо змінилося докорінно. Дещо лишилося таким самим, як завжди. Ось він застиг на місці, лежачи долілиць у багні, і дивиться вгору так довго, що йому болить шия. Постарів на десять років, а йому анітрохи не стало краще. Він уже майже не пам’ятав, чого колись прагнув, але не сумнівався, що цього не прагнув ніколи. Скільки вітру промайнуло, скільки снігу нападало, скільки води спливло. Скільки боїв, скільки переходів, скільки всього змарновано. Лоґена вже нема, і Форлі нема, та й для них усіх час швидко спливає.

Мовчун прослизнув крізь замерзлі кущі до нього, сперся на лікті та визирнув на карлів, що сунули дорогою.

— Гм, — гмикнув він.

— Бетод іде на північ, — прошепотів Шукач.

Мовчун кивнув.

— У нього повсюди розвідники, але він точно йде на північ. Про це варто розказати Тридубі.

Ще один кивок.

Шукач нерухомо лежав у волозі.

— У мене сили кінчаються.

Мовчун підвів погляд і підняв брову.

— Ми стільки старались, а навіщо? Усе як завжди. На чийому боці ми тепер? — Шукач махнув рукою на людей, що сунули дорогою. — Ми що, маємо битися з ними всіма? Коли ми вже відпочинемо?

Мовчун знизав плечима та стиснув вуста так, ніби замислився над цим.

— Коли помремо?

І це таки було гіркою правдою.

На інших Шукач натрапив не одразу. Їх і близько не було там, де вони вже мали бути. Правду кажучи, вони недалеко відійшли від того місця, де були, коли він пішов. Першим він побачив Доу, який сидів на великому камені, набурмосившись, як завжди, та сердито вдивляючись у яр. Підійшовши до нього, Шукач побачив, на що той дивиться. На чотирьох південців, які дерлися по камінню, повільні й незграбні, як новонароджені телята. Тул і Тридуба чекали на них на дні і вже явно майже не мали сил терпіти.

— Бетод іде на північ, — сказав Шукач.

— Молодець.

— Ти не здивований?

Доу облизав зуби та сплюнув.

— Він здолав усі клани, які посміли проти нього виступити, зробився королем там, де королів не було, пішов війною на Союз і зараз дає йому прочухана. Він перевернув світ догори дриґом, гад такий. Тепер йому нічим мене здивувати.

— Гм. — Шукач вирішив, що тут він має рацію. — А ви недалеко просунулись.

— Еге ж, недалеко. Що тут скажеш: охуєнний тягар ти повісив нам на шию. — Він подивився, як четвірка незграбно спускається в яр унизу, і захитав головою так, ніби ще ніколи не бачив таких нікчемних тіл. — Охуєнний тягар.

— Якщо ти хочеш, щоб мені стало встидно за те, що я в той день урятував кілька життів, то мені не встидно. А що я мав зробити? — запитав Шукач. — Дати їм умерти?

— А це думка. Без них ми б рухались удвічі швидше, їли б набагато краще, та й узагалі. — Він зблиснув лиховісною усмішкою. — Я б тільки одного з них до чогось приспособив.

Шукачеві не треба було питати, кого саме. Дівка була позаду. Вона була так закутана через холод, що він майже не бачив у неї жіночих