Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

півтонни, шини літака, що були важчі за нього самого, розтрощені шасі, ремонтував та з’єднував несумісні деталі, тому якомусь «пежо» не взяти його на кпини. Він напружився, випнув поперек, гаркнув, здер шкіру з пальців, але гайки не зрушив — можна було подумати, що вони наварені. Він зойкав, чув хрускіт власних хребців. М’язи надривалися. Кров била в голову. Легеням бракувало повітря. За мить до розриву серця вдалося зрушити гайку. Три інші затребували стільки ж зусиль.

За цю годину він зіпрів, подер коліна, руки та обличчя почорніли від мазуту, штани й сорочка вкрилися землею, мастилом і потом. Він підвівся, тремтячи і важко дихаючи.

— Вам би це не вдалось, — виснажено зауважив він.

Вона підійшла, витерла піт з його чола. Провела рукою по його обличчю. Відтак притислася до нього. Він відчув не знані раніше парфуми, аромат далекого Сходу та пломінкого небокраю. Вона обвила його плечі, підтягла до себе й торкнулася губами його губ. Він обійняв її так сильно, як тільки дозволяли залишки снаги. То була епоха тривалих поцілунків. Їхній був завдовжки в цілу вічність. Машини, що проїжджали повз, невтомно сигналили. Вони нічого не чули.

Найдовший за його життя поцілунок змінила найдовша ніч. Леонід знавав чимало жінок у Ленінграді та Москві, називав їх божественними, винятковими, неперевершеними, вражаючими, незабутніми чи приголомшливими, однак зовсім не міг дібрати слів, щоб описати цю ніч, що позбавила його здібності розмовляти.

Неначе огорнений темрявою, він наблизився до недоторканної дарохранильниці, що випалила на ньому довічне клеймо.

10

Тато умудрився повернутися в найневдаліший момент. Комісар Буррель саме збирався викрити ім’я вбивці. Останні п’ять хвилин ми тільки й чекали розгадки поліційної енігми[133]. Фатальної миті відчинилися вхідні двері і до квартири, зовсім не поважаючи невизначеного злочинця, увійшов тато. Неголений та непривітний, він скидався на чоловіка, що не спав дві доби, подорожував стоячи в залюдненому коридорі. Проігнорувавши мамині запитання, він чкурнув до ванної, а ми півгодини простояли під її дверима.

— Ну що там, Полю? — поцікавилася мама.

— Я його не зайшов.

— Я ж казала. Поїздка була зайвою. Марнування часу.

Вони лягли спати. Ми залишилися роздосадуваними, бо так і не дізналися, хто вбив торговця сиром.

Посеред ночі до мене прийшов тато. Я відчув його руку на плечі. Вмикати лампу він не схотів. Я пошепки переповів йому події, що слідували після дзвінка Ігоря. Як я не дочекався Франка, а він з’явився наступного ранку дорогою до Генріха IV.

— Я прогуляв четвер, п’ятницю та суботній ранок. Я не винуватий. Мені вдалося перехопити листа з ліцею. Тобі треба цьому якось зарадити.

— Я цим займусь. Де він тепер?

— Ночує по підвалах, змінюючи їх щодня.

— А друзі?

— Він сказав, що вони здадуть його поліції, тому може покластися тільки на нас. Він наляканий. Нікому не довіряє і постійно насторожі. У нього револьвер.

— Для чого?

— Сказав, що не дозволить себе впіймати.

Тато сидів мовчки. Я чув його глибоке дихання. Він пробурмотів:

— Цього не може бути… Як ви взагалі зустрілися?

Дорогою в ліцей Франка я так і не помітив. Дійшовши до майдану Пантеон, я почув його кроки трьома-чотирма метрами позаду. Це його манера. Він мене направляв. Ми спустилися вулицею Муфтар один за одним. Зайшли до невеличкого бістро на вулиці Сансьє. Я поцікавився, чи вчора були якісь проблеми.

— Гроші приніс? — запитав він, досі на голках.

Я передав під столом сімсот франків Ігоря. Франк ніяк не чекав на таку суму.

— Звідки ці гроші?

— Друг позичив.

— Ти сказав, що це для мене?

— А як інакше? Йому вдалося зв’язатися з татом. Він буде завтра-післязавтра.

— Якщо його готель прослуховують, лягаві дізнаються, що я в Парижі.

— Ти бачиш тут лягавих? У тебе манія переслідування.

Він був невдоволений. Підійшов до хазяїна і дав йому грошей. Мабуть, був винен. Увесь на нервах.

— Час ушиватися.

Замість того щоб піти геть, ми простояли неподалік метро. Вдавали розмову. Франк не зводив очей з бістро. Його трохи попустило. Ми опинилися в Саду рослин. Він курив сигарету за сигаретою, «Сельтік». Запропонував мені.

— Я не курю. Що сталося?

Він не відповів. Накрапав дощ. Ми сховалися в Національному музеї природознавства. Жодного відвідувача, тільки ми. Двоє працівників розставляли тази для води: скляна стеля протікала. Ми прилаштувалися у великій галереї навпроти опудала жирафа.

— Ми були в оранському тилу, на гірських плато. Контролювали регіон. Там діяли невеликі банди фелахів, досить мобільні. Нам ніяк не вдавалося їх виловити. Ми прочісували села. Ловили поодиноких. Передавали на допит офіцерам-розвідникам — крики було чутно за сотню метрів. Вони їх забивали. Часом грузили у вертушки, які поверталися порожнем. Після допитів їх вивозили в поле, наказували тікати. І вони бігли, а їх розстрілювали.

— Хочеш сказати, ти їх убивав?

— Тут цього не зрозуміти, там це буденність. Така вже війна. Вони, до речі, теж не церемоняться — ще ті звірі. Ти наче між молотом і ковадлом: не розв’яжеш язиків арабам — готуйся до їхніх атак і смертей французів. Врешті переконуєш себе, що ти мусиш виконувати брудну роботу, щоб уникнути ще гіршого.

Він не міг більше говорити. Я чекав на продовження, але він подумки вже був деінде.

— Що сталося, Франку?

— Капітану роти знадобилися добровольці для «лісової прогулянки» з полоненими. Ніхто не зголосився. Один він піти не міг, бо фелахів було семеро, хоча серед них троє поранених, а двоє насилу тягли ноги. Позаяк я лейтенант, він узяв мене в напарники. Одного араба підтримував хлопчисько років десяти-дванадцяти. То був кінець листопада, стояла така пекельна спека, що аж форма прилипала до тіла. Ми відійшли на кілометр. Капітан наказав фелахам бігти. Двох він пристрелив. Я попросив залишити хлопчика, а він узяв його на мушку. Решта сховалися за деревами. Він вичікував, шоб їх перестріляти. Я крикнув йому, щоб він зупинився, та він мене не послухав і вбив батька. Тоді я засадив йому кулю в голову — от що сталося. Я вшився. На мої пошуки не пошкодували ресурсів, та я вислизнув з їхніх тенет.

— У Франції теж є судді. Це різні речі.

— Вищий постійний суд Збройних сил тримає руки по швах. Вони не судять — штампують вироки і відправляють на койку. Допевне, був би звичайний слідчий суддя і громадський суд, я мав би шанс. А так — нуль зі ста. Згадай жовтень: сотні арабів повкидали в Сену — хтось протестував? Ніхто. Усі відмовчувались. І преса, і профспілки. Коять, що хочуть. Мене вони не впіймають. Я