Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

маю покинути Францію. Подамся туди, де вони не зможуть мене шукати. Мені потрібна татова допомога. Треба грошей.

— Він був на межі. Ніколи не бачив його таким. Тоді пішов і сказав, що з тобою сконтактує.

— Пора спати, малий. Ти все правильно вчинив. Ми йому допоможемо. І маємо ним пишатися.

Він поцілував мене в темряві й так нечутно вийшов із кімнати, що я навіть не помітив. Увімкнув лампу біля ліжка. Його вже не було.

11

Леонід зітхав, загублений десь у поясі перисто-шаруватих хмар. Сергій крадькома спостерігав. Його командир із ним не розмовляв, не реагував на жоден жарт і більше не насолоджувався чудовим задом молодої Олександри. Бортрадист підтвердив посадку в Лондоні. Прогнозували гарну погоду.

— Бісова метеослужба, — буркнув Леонід.

В аеропорту він відіслав екіпаж.

— Я під’їду в готель, тільки-но зможу.

За посередництва представника «Ер Франс» у Гітроу йому вдалося зв’язатися з Міленою в Орлі. Для неї дзвінок був неочікуваний.

— Мілено, то я.

— Де ти?

— Я щойно приземлився в Лондоні. Радий чути твій голос. Ніяк не перестану думати про тебе.

— Я так само.

— Маю тридцятигодинну перерву перед зворотним рейсом.

— Це небагато.

— Може, удасться побачитися?

— Я на тебе чекаю.

— Як я це зроблю? Прилетіти в Париж я не можу, бо не маю візи. Якщо сяду на літак, про це одразу дізнаються.

— Я так і думала. На цьому наша історія скінчиться.

— Мілено, ми не можемо розірвати стосунки. Чи ти більше не хочеш мене бачити?

— Не говори такого.

— Я не можу звідси вибратися. Тому прилетіти маєш ти.

— Моя зміна до восьмої. Я могла б сісти на літак до Лондона. Стривай, я гляну… Не вийде, останній саме вилетів.

— Якщо ти не можеш прилетіти до Лондона, а я до Парижа — ми більше не побачимось.

— Якби ти літав рейсом Москва — Париж, було би простіше.

— «Аерофлот» не має рейсів на Париж. Мілено, ти мені потрібна. Розумієш?

— Леоніде, мені непросто це говорити. Але в нас немає майбутнього. Ми пережили щось прекрасне. Але буде безумством, якщо це триватиме й далі. Ти хоч розумієш, що в нас зв’язані руки? Ми не можемо протистояти всьому світові.

— Мені начхати. Ніхто і ніщо не завадить нам бачитися.

— Ми безсилі, Леоніде. Це неможливо.

— Дай нам бодай шанс.

— Ми живемо в протилежних, несумісних світах.

— Скажи, що нічого не відчуваєш, і я тебе облишу.

— У нас усе складно. Так бути не може.

— Я бачив тебе єдиний раз. Я тебе не знаю, ти не знаєш мене, але те, що між нами відбулося, сильніше за обставини. Зі мною таке вперше. А з тобою?

Запала тривала мовчанка. Про що думала Мілена? Вона боялась упустити грандіозну пригоду? Нею керувала гордість? Вона казала собі: «Я здобула перемогу там, де решта провалились»? Може, вона відкинула муки серця, не замислюючись, чому непереборні ще хвилину тому обставини наразі видаються сміхотворними, наче їх стерли помахом чарівної палички?

— У якому готелі ти зупинився?

— «Гайд-Парк Готель». Це в центрі.

— Їдь туди.

Мілена прилетіла о другій ночі. Леонід так і заснув — одягнений та при світлі. Він почув нечіткий стукіт у двері, заледве підвівся, півсонний, відчинив двері. Йому знадобився якийсь час на усвідомлення, хто ж стоїть навпроти. Її усмішка його обеззброювала. Вона кинулась йому в обійми.

Пізнього ранку, стривожений відсутністю Леоніда, який зазвичай прокидався першим, Сергій пішов у розвідку. Зі скуйовдженим волоссям, загорнутий у приліжковий килимок, командир дивився на нього й не розумів, котра година, який день і де він узагалі перебуває. Через прочинені двері Сергій помітив, що з-під покривала видніє оголена тендітна ніжка, та почув жіночий голос: «What happens, darling?»[134] Очевидно, наразі недоречна мить для пропозиції відвідати Лондонський Тауер.

Зворотній політ видався веселим і легким. Олександру винагородили вичерпною колекцією анекдотів про стюардес та їхню звичайну поведінку.

Відтоді щовівторковий політ до Лондона був дійсно яскравим. Ні для кого не було секретом, чому після прильоту в Леоніда зникав гарний настрій, і так аж до моменту узгодження формальностей вильоту. Ніхто тим не переймався. МДБ[135], поінформоване бортрадистом, теж не знайшло, до чого присікатися. Герой Радянського Союзу мав повне право розважатися. Рутинне розслідування, ініційоване військовим аташе радянського посольства, було проведене нашвидкуруч перевантаженим роботою агентом. Справа Мілени Рейнольдс не містила нічого цікавого: француженка, у дівоцтві Жирар, колишня дружина директора страхової компанії з Сіті. Ніяких пікантних подробиць розлучення. Як і обставин повернення в «Ер Франс». Недавнього повернення. Ні вона, ні він не мали доступу до стратегічної інформації. Досьє вийшло лаконічним, тим паче що один із них славився високопоставленими зв’язками.

Леонід бачив Мілену раз на тиждень. У кімнаті пілотів аеропорту Гітроу він чекав пізнього нічного прильоту поштового літака DC-3, що відвантажував та приймав пошту. Мілені вдалося переконати екіпаж узяти її на борт, попри заборону на перевезення пасажирів вантажними літаками компанії. На що тільки не піде командир літака задля прекрасних очей Мілени! Вона вміла просити, і жоден чоловік не міг їй відмовити. Вона сиділа на залізному відкидному сидінні або вмощувалася на мішки з поштою. В той час на на злітній смузі Гітроу Леонід розпізнавав звук літака «Дакота» ще до його безпосереднього заходу на посадку. З часом це стало звичкою. Крім днів, коли був туман, звичайно.

Траплялося, погода цупила час. У такі моменти до Лондона вони не їхали, а забивалися в якомусь закутку аеровокзалу, розмовляли й трималися за руки. Мить розлуки завжди була нестерпною та тривожною. Весь тиждень Леонід був перейнятий виключно думками про Мілену. Досі жодній жінці не вдавалось заволодіти його розумом. Він був із нею вдень і вночі. Її присутність зігрівала його. Він розмовляв із нею, усміхався їй, пестив її — попри відстань у три тисячі кілометрів. Вона стверджувала, що так само безперестанку думає про нього. Вона винайняла будиночок у Ганслов. Вони могли дві ночі поспіль не вилазити з ліжка, не розлучаючись ані на мить, практично не ївши. Вони прогулювалися лондонськими парками, мов двійко студентів. Мілена любила парк у Гринвічі: там росли поважні кедри, а безстрашні білочки їли просто з долонь. Вона водила його до Британського музею, але той навіював на Леоніда нудьгу.

Вона відкрила для нього американське кіно. Вони ходили в «Одеон» у Річмонді, там крутили два фільми за сеанс. Йому не все було зрозуміло. Актори розмовляли надто швидко. Вона пояснювала йому на вушко. Одного разу вони сходили в Королівський театр Ковент-Ґарден. Леонід обожнював балет. Спершу їй була невтямки