Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

жахливий рот, повний зубів!») — Невже ти ніколи не прагнула розширити обрій свого існування? Я пам’ятаю, що в Редмонді ти була честолюбна й писала милі оповіданнячка — звісно, химерні й дещо чудні, та все ж…

— Я писала їх для людей, що не втратили віри в край далеких казок. Їх на диво багато й вони люблять часом одержати звістку із того краю.

— І ти геть покинула цю справу?

— Ні, але тепер я пишу живі поеми,[28] — відповіла Енн, думаючи про «Джема й компанію».

Крістіна здивовано витріщилася на неї, не впізнавши цитати. Що вона має на увазі, ця Енн Ширлі? Утім, іще в Редмонді всім були знані її незбагненні висловлювання. Вона дивовижно зберегла колишню вроду, проте, очевидно, Енн належить до тих жінок, які після заміжжя геть припиняють думати. Сердешний Гілберт! Вона запопала його ще до Редмонду. Він не мав ані найменшого шансу видертися з її пут.

— Хто в наші дні ще їсть подвійний мигдаль?[29] — спитав лікар Мюррей, розколовши горіх. Крістіна озирнулася на Гілберта.

— А пам’ятаєш, як ми колись їли мигдаль? — проказала вона.

(«Здається, вони обмінялися багатозначними поглядами»).

— Хіба ж я міг забути? — озвався Гілберт.

Вони поринули у водоспад різноманітних «а пам’ятаєш», доки Енн сиділа, втупившись у натюрморт із рибою та помаранчами, що висів на протилежній стіні. Вона уявити не могла, що в Гілберта й Крістіни лишилося так багато спогадів. «А пам’ятаєш наш пікнік край затоки?» «А пам’ятаєш, як ми ходили до негритянської церкви?» «А пам’ятаєш бал-маскарад? — Ти була іспанкою в чорній оксамитовій сукні, з віялом і мереживною мантильєю».

Гілберт очевидно пам’ятав усе в найдрібніших деталях… але забув про річницю власного шлюбу!

Після вечері всі повернулися до вітальні. Крістіна мигцем зиркнула у вікно, де небо на сході за темними осокорами вже мерехтіло сріблястим поблиском.

— Гілберте, прогуляймося в саду. Я хочу ще раз осягнути значення сходу місяця о вересневій порі.

(«Хіба місяць у вересні має якесь особливе значення? І чому вона каже „ще раз“? Вона вже осягала його… з Гілбертом?»)

Вони вийшли. Енн відчувала, що її дуже мило й приязно посунули вбік. Вона сіла в крісло проти вікна, що виходило в сад, хоча не зізналася б навіть собі у справжніх причинах такого вибору. Онде Крістіна й Гілберт на стежці. Про що вони розмовляють? Здається, говорить переважно Крістіна. Гілберт, певно, онімів від захвату. Чи всміхається він там, у місячнім сяйві, спогадам, у яких їй немає місця? Вона пригадала свої надвечірні прогулянки з Гілбертом в ейвонлійських садах. Невже він забув?

Крістіна дивилася в небо. Авжеж, вона знала, що, піднімаючи голову, демонструє свою білосніжну округлу шию. Ніколи ще цей дурний місяць не сходив так довго!

Вони повернулися до вітальні разом із новими гостями. Лунали розмови, музика, сміх. Крістіна співала — дуже гарно співала. Вона завжди була музикальна. Вона співала для Гілберта про «світлі спомини із днів минулих»… а він мовчав, відхилившись на спинку крісла. Чи згадував він зі смутком оті «дні минулі»? Чи міркував про те, що було б, якби він побрався із Крістіною? («Колись я завжди знала, про що він думає. Голова починає боліти. Якщо ми невдовзі не поїдемо, я завию. Добре, що наш поїзд вирушає рано»).

Коли Енн вийшла на ґанок, Гілберт уже стояв там із Крістіною. Вона піднесла руку й пестливо зняла йому із плеча сухий листок.

— Ти справді здоровий, Гілберте? У тебе змарнілий вигляд. Я знаю, ти перевтомлюєшся.

Енн заціпеніла, нажахана. Так, Гілберт був утомлений, дуже втомлений — а вона й не бачила, доки на це вказала Крістіна! Ніколи їй не забути сорому, що охопив її в ту мить! («Я сприймала Гілберта як належне й сердилася, що він чинить так само!»)

Крістіна озирнулася на неї.

— Рада була зустрітися з тобою, Енн. Майже як у давні часи.

— Майже, — утяла Енн.

— Але я саме казала Гілберту, що в нього змарнілий вигляд. Енн, ти повинна ретельніше дбати про нього. Знаєш, колись я була закохана в твого майбутнього чоловіка. Він був, безперечно, найкращий з усіх моїх кавалерів. Ну, та пробач мені вже, якщо я не відбила його в тебе.

Енн знову прибрала бундючного й гордого виразу.

— Можливо, він шкодує, що ти цього не зробила, — відповіла вона «королівським» тоном, добре знайомим Крістіні з редмондських днів, і сіла в бричку лікаря Фаулера, що мав відвезти їх з Гілбертом на станцію.

— Яка ти жартівниця, — мовила Крістіна, знизавши пишними плечима, і провела їх поглядом так, ніби почула щось надивовижу кумедне.

41

— Гарно провела вечір? — запитав Гілберт відсторонено, як ніколи, допомагаючи їй сісти у вагон.

— Чудово, — сказала Енн, яка відчувала, що «провела вечір, немов на дибі».[30]

— Навіщо ти зробила цю зачіску? — так само відсторонено поцікавився Гілберт.

— Це нова мода.

— Тобі не личить. Вона, можливо, годиться для інших кіс, але не для твоїх.

— О, як прикро, що мої коси руді, — холодно мовила Енн.

Гілберт розсудливо облишив дражливу тему. Енн завжди чутливо ставилася до зауважень щодо своїх кіс. Та й він був надто втомлений для розмов. Гілберт похилив голову на спинку сидіння й заплющив очі. Уперше Енн помітила сиві іскорки на його скронях, але не зглянулася на це.

Вони мовчки йшли коротшим шляхом додому від гленської станції. У повітрі ширився аромат глиці й терпкий запах папороті. Місячне сяйво линуло на росянисті поля. Вони проминули старий покинутий дім із вибитими шибками, у яких колись витанцьовували жваві вогники. «Достоту як моє життя», — думала Енн. Тепер усе набуло для неї нового понурого значення. Блідий метелик, що пурхнув побіля них, скидався на привид утраченого кохання. Аж ось вона перечепилася через крокетні ворітця, ледь не заоравши носом у клумбу флоксів. Чому діти ніколи не прибирають іграшок із-під ніг? Завтра вона неодмінно висварить їх.

Гілберт сказав лише: «Гоп-п!» — і підхопив її. Чи був би він так само байдужий, якби то Крістіна зашпорталася, коли вони осягали значення сходу місяця?

Щойно вони увійшли в будинок, Гілберт кинувся до кабінету, а Енн мовчки рушила нагору, до спальні, залитої місячним сяйвом, срібним, холодним і непорушним. Вона підійшла до відчиненого вікна й визирнула надвір. Нині вити мав пес Картера Флегга, і він робив це захоплено й самовіддано. Листя осокорів сріблилося в місячнім сяйві. Усе довкола шепотілося — тихо й зловісно, наче дім більше не був її другом.

Енн почувалася хворою, змерзлою та спустошеною. Золото життя