Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

було на той час доларів шістсот об'єднаного капіталу, а потрібно було нам ще якраз дві тисячі на проведення шахрайської спекуляції із земельними ділянками в Західному Іллінойсі. Ми обговорили це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, говорили ми, дуже розвинене в напівсільських громадах; саме тому, а також і з інших причин план викрадення легше буде здійснити тут, ніж у радіусі дії газет, які зчиняють у таких випадках галас, розсилаючи на всі боки переодягнутих кореспондентів. Ми знали, що містечко не може послати за нами в погоню нічого страшнішого за констеблів, та яких-небудь сентиментальних нишпорок, та двох-трьох викривальних заміток у «Щотижневому бюджеті фермера». Нібито виходило непогано.

Ми обрали нашою жертвою єдиного сина найвиднішого з городян, на ім'я Ебенезер Дорсет. Татусь був людиною поважною й скупуватою, любителем прострочених застав, чесним і непідкупним церковним збирачем. Синок був хлопчиськом років десяти, з опуклими ластовинками по всьому обличчю і волоссям приблизно такого кольору, як обкладинка журналу, котрий зазвичай купуєш у кіоску, поспішаючи на потяг. Ми з Біллом розраховували, що Ебенезер одразу викладе нам за синка дві тисячі доларів, ніяк не менше. Але стривайте, дайте я вам спочатку розкажу.

Милі за дві від міста є невисока гора, поросла густим кедрівником. На задньому схилі цієї гори є печера. Там ми склали провізію.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали в шарабані[298] повз будинок старого Дорсета. Хлопчик був на вулиці і кидав камінням у кошеня, що сиділо на паркані.

— Гей, хлопчику! — говорить Білл. — Хочеш одержати пакетик льодяників і прокататись?

Хлопчисько засвітив Біллу в саме око уламком цеглини.

— Це обійдеться старому в зайві п'ятсот доларів, — сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько цей бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але врешті-решт ми його запихнули на дно шарабана і поїхали. Ми відвели хлопчиська до печери, а коня я прив'язав у кедрівнику. Коли стемніло, я відвіз шарабан до села, де ми його наймали, милі за три від нас, а звідти прогулявся до гори пішки.

Дивлюся, Білл заклеює пластиром подряпини й садна на своїй фізіономії. Позаду великої скелі, біля входу в печеру, палає багаття, і хлопчисько з двома яструбиними перами в рудому волоссі стежить за киплячим кавником. Підходжу я, а він націлився в мене палицею і говорить:

— А, проклятий блідолиций, як ти смієш з'являтися до табору Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

— Зараз він ще нічого, — говорить Білл, закочуючи штани, щоб оглянути садна на гомілках. — Ми граємо в індіанців. Цирк порівняно з нами — просто види Палестини в чарівному ліхтарі. Я старий мисливець Хенк, бранець Вождя Червоношкірих, і вдосвіта з мене знімуть скальп. Святі мученики! І здоровий же брикатися цей хлопчисько!

Так, сер, хлопчисько, мабуть, веселився щодуху. Жити в печері йому сподобалось, він і думати забув, що сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком та Підглядачем і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, я буду спалений на багатті, як тільки зійде сонце.

Потім ми сіли вечеряти, і хлопчисько, набивши рот хлібом з грудинкою, почав базікати. Він виголосив таку застільну промову:

— Мені тут здорово подобається. Я ніколи ще не жив у лісі; зате у мене був одного разу ручний опосум, а минулого дня народження мені виповнилося дев'ять років. Терпіти не можу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять штук яєць з-під рябої курки тітки Джиммі Талбота. А справжні індіанці тут у лісі є? Я хочу ще підливки. Вітер чому дме? Тому, що дерева гойдаються? У нас було п'ятеро щенят. Хенку, чого в тебе ніс такий червоний? У мого батька грошей видимо-невидимо. А зірки гарячі? У суботу я двічі відлупцював Еда Уокера. Не люблю дівчаток! Жабу не дуже-то зловиш, хіба тільки на мотузочок. Бики ревуть чи ні? Чому апельсини круглі? А ліжка у вас в печері є? Амос Меррей — шестипалий. Папуга вміє говорити, а мавпа і риба ні. Дюжина — це скільки буде?

Кожні п'ять хвилин хлопчисько згадував, що він червоношкірий, і, схопивши палицю, яку він називав рушницею, крався навшпиньки до входу в печеру вистежувати лазутчиків ненависних блідолицих. Час від часу він видавав войовничий клич, від якого кидало в дрож старого мисливця Хенка, Білла цей хлопчисько залякав із самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — говорю я йому, — а додому тобі хіба не хочеться?

— А ну їх, чого я там не бачив? — говорить він — Удома нічого немає цікавого. До школи ходити я не люблю. Мені подобається жити в лісі. Ти ж не відведеш мене додому, Зміїне Око?

— Поки ще не збираюсь, — говорю я. — Ми ще поживемо тут, у печері.

— Ну добре, — говорить він. — От здорово! Мені ще ніколи в житті не було так весело.

Ми полягали спати десь об одинадцятій годині. Розстелили на землю шерстяні та стьобані ковдри, посередині уклали Вождя Червоношкірих, а самі лягли скраю. Що він втече, ми не боялись. Години три він, не даючи нам спати, усе схоплювався, хапав свою рушницю; при кожному тріску сучка і шереху листя його юній уяві здавалось, ніби до печери підкрадається зграя розбійників, і він верещав на вухо то мені, то Біллу: «Тихіше, приятелю!» Нарешті я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував до дерева лютий пірат із рудим волоссям.

Удосвіта мене розбудив страшний виск Білла. Не крики, чи лемент, чи виття, чи завивання, чи рев, якого можна було б очікувати від голосових зв'язок чоловіка, — ні, просто-таки непристойний, жахливий, принизливий виск, яким вищать жінки, побачивши привида чи гусеницю. Страшно чути, як на вранішній зорі в печері вищить без угаву товстий, сильний, відчайдушної хоробрості чоловік.

Я схопився з ліжка подивитись, що таке робиться. Вождь Червоношкірих сидів на грудях Білла, вчепившися однією рукою йому у волосся. У другій руці він тримав гострий ніж, яким ми зазвичай різали грудинку, і найділовитішим і недвозначним чином намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який ухвалив йому вчора ввечері.

Я забрав у хлопчиська ножа і знову уклав його спати. Але з цієї самої хвилини дух Білла був зламаний. Він улігся на своєму краю ліжка, проте більше вже не стулив очей за весь той час, коли хлопчик був з нами. Я було задрімав ненадовго, але до схід сонця раптом пригадав, що Вождь Червоношкірих обіцявся спалити мене на багатті, як тільки зійде сонце. Не те щоб я нервувався чи боявся, а все-таки сів, запалив трубку і притулився