Читати книгу - "Пора грибної печалі"

полетів сторчма… Корзина світло-жовтим колосом — в один бік, Михайло ведмедем — у другий. І вкляк перед вищербленим пнем, до всього добряче вдарившись наостанок у підборіддя… О великий боже! Де справедливість, де око твоє недремне?! Від стежини до самого дна звору різнобарвним шлейфом тягнулися покалічені гриби. Крехтячи, йойкаючи, Михайло піднявся і, бубнячи щось дуже колоритне, проте не вельми бажане для слуху людського, підняв зовсім порожню кошарку і почав визбирувати своє побите військо — безногі підберезовики, безголові червоноголовці, безвухі моховички, пошматовані біляки… Все це годилося більше не для захоплення зустрічних, а для щирого сміху. Все ж, відібравши чудом уцілілі гриби, Михайло якось прикрив сором у кошарці і, тяжко вражений горем, уже не роззирався довкола, як корова у вівсі, а стрімко піднявся знову наверх.

До автобуса зосталось більше години. Іншим разом Голуб до останньої хвилини чигав би кущами, галявинами, але зараз, вражений таким нещастям, підійшов до височезної ялини — одна самотньо журилася на хребті, — поставив на землю кошик, скинув куртку, чоботи і в’яло приліг, обіпершись об дерево. Було по-обідньому тихо, сонячно, парко. Схилами навколишніх гір неохоче бігали, вже, певне, відполуднувавши, ситі вітри, і березові ліси, здавалося, знімались із насиджених місць, щоб політати собі по крутосхилах. Від вранішніх вільшанських хмар у небі не зосталося й сліду — тільки ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувалися на дощ молоденькі хмарки. Дощу і насправді зараз було б вельми потрібно. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і хай цілу ніч не спить… Промочив би до кісток землю, розм’якли б, подобрішали матері-грибниці, і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різнополих, біднуватих — літніх, а здорових, міцних осінніх дітей, що народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко у горах загуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів старіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.

«Чиї вони, — натужував пам’ять Михайло, — де і коли я їх чув? Господи, такі ж знайомі слова! Ах, згадав! Літо — зима, літо — зима, й чоловіка нема… Це ж було ранком в автобусі. Але де ж підслухав цю розмову поїзд? Літо — зима, літо — зима… Кому ж потяг так гаряче доводить? Літо — зима… літо — зима… А може, це тільки слуху причулося? Від перевтоми?

Літо — зима… Літо — зима…»

Урок педагогіки

За дверима попереджуюче затьохкав електричний соловейко — голоси в квартирі одразу вмовкли. Минула хвилина, друга… Голуб знову натиснув на дзвінок. На цей раз довше затримав палець на червоному гудзику, і соловей залився сердито й роздратовано. Почулися скрадливі кроки, перед порогом призупинились, прислухались, відтак у вічку майнула тінь. Сухо клацнув ключ — двері трохи відчинились. Із щілини спершу виглянули пишні чорні вуса, смикнулись багатозначно уверх-униз. За ними вигулькнув ніс — гострий, худющий, знервований. І тільки потім зволіла з’явитися й вся акуратно причесана голова Миколи Чедрика — обличчя відкрите, добродушне й сяюче. Оця зовнішня, загадкова радушність найбільше насторожила Голуба.

— Доброго дня, — якомога стриманіше привітався він.

— Проходь! — Микола гостинно запросив рукою.

За порогом Михайло роздягнувся, повісив на вішалку пальто й зігнувся перед пухнастим килимом добротної персидської роботи, аби роззутись. Але тут…

— Ой, ні! — погрозливим тоном попередив Чедрик. — Проходь так, як єси!

— Ти що, жартуєш? — спробував усміхнутися Голуб. — Чоботи у грязюці. На дворі, хіба не бачив, як з відра цідить.

— Хто тут хазяїн?! — надибився Чедрик. — І кому я сказав: іти так, як єси, по килимові. Це в тебе, аби зайти за поріг, мусиш ще й труси зняти, а в нас по-простому, по-пролетарськи. Вперед! — гаркнув Чедрик й, схопивши Голуба за комір сорочки, силоміць потягнув у кімнату.

— Сідай, і почувайся у моїй хаті господарем своєї нещасної долі, — напучував Чедрик, міцно стискаючи пальцями шию Голуба.

Супроти Голуба Чедрик виглядав не вельми показно — середнього зросту, худющий, у димчатих окулярах… Як на перший погляд — хлопчисько. Проте хватка у Чедрика була міцна і зла.

— Виставляти напоказ свої невипрані носки нічого. Затям на все життя: це хата звичайного, рядового громадянина. Люди ми прості, скромні, — приговорюючи, Чедрик вштовхнув Голуба в кімнату.

І тут душа Михайлова обм’якла, а серце раптом стрепенулося й жалібно заскавуліло… За столом, біля вікна, зіпершись скронею на долоню сидів Голубів брат Стьопка. Розкуйовджений, давно не голений, він покурював, відсутнім поглядом дивився у глибину двору й лічив горобців — жалюгідні, мокли під безпросвітним дощем, мов нотні знаки, вистроївшись на гілці каштана.

Стьопка навіть не глянув на брата. При його появі тільки відставив у попільницю сигарету, і та сердито фиркнула їдкими кільцями диму. Навпроти Стьопки, ледве вміщуючись на табуретці могутньою поставою, сидів Юрко Фаркаш — начальник очисних споруд міста, рідний кум Чедрика. Він щиро вітав Михайла вдоволеною посмішкою.

— Таки не полінувалися прийти — рили би-сьте носом землю, — уїдливо прокоментував Фаркаш. — А ми вже думали: знову побігли пелюшки прати, аби, не дай боже, жінка руки не простудила… Хе-ха-ге-ге, — зайшовся сміхом після довгої паузи начальник очисних споруд, і тільки випнутий живіт, рівномірно коливаючись, вторив йому. Фаркаш, як на свої п’ятдесят, виглядав молодо, свіжо, проте живіт у нього був поважний. Випинався з-під самих грудей і нагадував добре вгодовану гору.

— Сідай туди! — Владно показав Чедрик на табуретку, що сиротливо тулилася в тісному куточку між холодильником і стіною.

«Ну й попався, ну й дурень! І який чорт мене нараїв іти сюди. О мамо моя рідна, поможи вибратися!» — кляв себе Голуб, покірно вмощуючись на стільці.

Чедрик підсів до компанії, демонстративно обернувшись до Голуба спиною.

На столі громадилась купа немитого посуду, огризки яблук, скоринки черствого хліба, недоїдена капуста, скелети копченої риби… І посеред цього яскравого натюрморта в гордій самотині й невимовній журбі витягла тонку шию щойно розпочата пляшка горілки.

— Може, пожаліємо, напала би на нього гикавка? — озвався Фаркаш й підмигнув на пляшку.

З торжествуючою посмішкою Чедрик зиркнув на приниклого Голуба, перевів погляд на Стьопку і той, не очікуючи одноголосної згоди, з якоюсь незрозумілою люттю схопив пляшку й почав щедро наповнювати чашку.

Вкрай безпорадно почував себе Голуб.

Із самого ранку мав