Читати книгу - "Пора грибної печалі"

таке відчуття, ніби виплеснули йому на душу відро багнюки, а тут, коли, до всього, почув сите булькання горілки, так занудило, так гидко-моторошно зробилось на душі, хоч бігти до умивальника.

— Можна, я не буду пити? — благально звів очі на Чедрика.

Від почутого той мало не їкнув.

— Чого, чого? — нахилив вухо у бік Голуба і встав.

— Коли дозволите, я пропущу, — забелькотів, давлячись словами, Голуб.

— Ти подиви на нього, — розвів руки Чедрик, підходячи до Михайла. — Ви бачили ангела? Святого, чистого, купаного у непорочних водах Тібру? Ви бачили?..

— Ні, не бачили, — одноголосно відповіли дружки.

— Так ось він перед вами, — милостиво простиг обидві руки Чедрик. — Геній! Незаплямована наша совість! Пригляньтеся, який німб сяє над його головою. Хвилинка — і всі ми померкнемо, згоримо у сяйві того німба… І рознесе вітер по білому світу наші спопелені мощі! І заридають вдови, і діти осиротілі заплачуть!..

— Не бачимо німба! — гримнули дружки.

— Ондечки він!

Чедрик схопив зі стінки друшляк й підніс над головою Голуба.

— Лицезріть, братове, німб святоші, бо все на землі суще блякне перед ним.

— О, низько кланяємось, великий наш падишаху! — дружки враз впали на коліна й, молитовно склавши руки, вдарили чолобитну в підлогу.

Начепивши Михайлові на голову друшляк, Чедрик взяв зі столу чашку й наказав:

— Пий! Тут газда я, будеш чинити, що накажу. Це тобі не вдома, де командує жінка.

Благаючи допомоги у всіх святих та грішних і, зібравши жалюгідні останки сил, Михайло, надлюдським зусиллям долаючи нудоту, влив у себе горілку, бо із самого початку гірко усвідомив: дороги назад немає, спалено всі мости. Ліпше мовчки скоритись, вичікуючи, чим усе скінчиться.

А почалась ця історія із світлих, радісних і бентежних рядків. Два тижні тому в приймальні редакції пролунав дзвінок міжміської. Приємний баритон, вибачаючись, поцікавився, чи не трудиться випадково в даній установі Михайло Голуб. А коли так, то хай будуть ласкаві, покличуть до телефону. На роботу Михайлові дзвонили вкрай рідко і він помітно здивувався.

— Слухаю, — промовив розгублено, перейнявши із рук розквітлої секретарки трубку.

З усього видно, невідомий, що допитувався Михайла, уже встиг сподобатись вісімнадцятилітній дурепі.

— Слухаю! — повторив голосніше Голуб.

У трубці кілька секунд чулося шипіння, а потім затяжно пролунало:

— Мі-і-шутка! Братуха смертельний, медовий, мандариновий, кокосовий, впізнаєш мене ти, мій сльозливий, рідний до білих тапочок?

— Стьопка! — радісно плеснув по чолу Голуб.

— Я! Я! Я той самий, твій братець.

Кілька років тому брат Стьопка під час ожеледиці не справився на повороті з управлінням і зніс своїм могутнім краном півбудинку на розі вулиці. До того ж добряче покалічивши газдиню — та, на лихо, а може, щастя, поралася на кухні. Авторитетний слідчий мав усі підстави довести невинуватість Стьопки, однак від нього злегка несло. Отож, для профілактики братові дали можливість три роки провести в глибоких роздумах над своїм подальшим життям. Відбував покарання десь на півночі і за якийсь рік, потрапивши під амністію, вийшов, як сповіщав у листах, на свіже повітря. Проте краї тамтешні йому впали в око і додому не поспішав. Влаштувався кранівником на будівництві, вимолочував солідні гроші, леліючи намір повернутися додому при добрих статках, а відтак женитись. І ось тепер зробив посадку у Львові й…

— Білет на поїзд у мене в кишені, — інформував Стьопка. — Думаю, ввечері, в крайньому разі вранці, буду у тебе. Тільки ти, братуха медовий, апельсиновий, там не дуже витрачайся. У мене все із собою, — напоумляв Стьопка.

Господи, що він верзе! Михайло до сльози болючої ніжно, по-батьківськи любив молодшого брата — баламута, добряка, веселого пройдисвіта. По розмові, назичивши грошей, метнувся по магазинах, жінка наготувала їсти…

Приїхав, однак, Стьопка на п’ятий день.

— Розумієш, ти мій крепдешиновий, — виправдовувався він, — у поїзді зустрів однодумця по тих місцях, — махнув головою на північ, — він на півроку раніше видумався. Їхав до батьків дрова пиляти Ну й попросив підмогти… Сам знаєш, не в моїй натурі відмовлятися…

— А пили для тебе не знайшлося? — запитав в’їдливо Михайло.

— Чому, звідкіля ти взяв? — витріщився Стьопка.

— Та бачу, що в основному рожицею пилив.

— Ні, ну ти даєш, вельветовий, — щиро подивувався Стьопка.

— Чого? Обличчя он у тебе яке, бідне, вироблене, а ніс який напилений!

Стьопка загадково посміхнувся, тепло поплескав брата по плечу й не без гордості мовив:

— Ти в мене, мармуровий, здогадливий. Ну, а тепер пішли в садок, хочу побачити рідну кровинку.

Привівши з Михайлом додому дворічну племінницю, Стьопка довго не міг вгамувати родинних почуттів. Виявилось, що очі у племінниці достоту схожі на очі покійної матері, чоло батькове, а носик — крапелька в крапельку його, Стьопчин. Це одкровення вилилось у бурхливий потік пристрасних епітетів, порівнянь. Кінчилося слізними обіцянками, що він, дядько, хай його чорт у куми візьме, зробить племінницю найщасливішим створінням у світі. І вчинить це зараз же, не гаючи часу. Проте зараз, на превеликий подив, у Стьопки не виявилось при собі для щастя дитини навіть дешевої іграшки.

Бубнячи під ніс якусь несусвітню версію про вельми цінні дарунки, які чи то забув у когось, чи просто загубив, Стьопка пірнув рукою у внутрішню кишеню й витяг дебелий шкіряний гаманець. Розстібнув купецьким жестом й чвертними відлічив у ліжечко племінниці триста карбованців.

— Відкриєш їй рахунок, — повчав Михайла. — Це для першого внеску. А там кожного року, на день народження, я перераховуватиму стільки ж. І так до весілля. Тільки ти, мій кисленький, перчений, не спробуй обманути, — застеріг суворо.

Ввечері, аби дати дитині спокійно заснути, розвеселі братани відправились у ресторан, де Михайло і познайомив Стьопку з Чедриком — талановитим і визнаним майстром пензля. Після кількох чарок у душі Стьопки знову збурунились філантропські почуття. Він дав команду зачинити зал, а тих, хто зостався, чествувати. Офіціанти не встигали підносити на їх і сусідні столики. Гуляв весь зал. Гроші із Стьопчиного гаманця зеленими, ліловими й червоними крильцями пурхали, навіть не роззираючись. Офіціанти, втративши всяку пильність, носили всім, хто чого забажав, час од часу пред’являючи Стьопці рахунки.

Як не вмовляв, не благав Михайло, але наступного для подібне продовжувалось, а далі ще…

— Слухай, крепдешиновий, — бив себе у груди в черговому напливі братерських почуттів Стьопка, — я добре бачу, як бідуєш. Що в тебе ні кола, ні двора, одна пліснява конура, та і в тій горобець наслідив. Але не вішай на огорожу голови. Ти маєш талант — найбільше багатство, і цим сказано все. Твоєю головою творити б щось таке величне, як у давні часи, щоб наш рід прославити. Мене ось піднести, няня нашого…

— А після