Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

вмер. У молодого веселого доктора кров закипіла на згадку про Південні моря, а я вливав йому в ніздрі всі пахощі напоєного квітами повітря тих далеких країв і малював перед його очима чарівні видива пасатних хмар, мусонної блакиті, пальмових островів і коралових лагун.

Він був веселий молодий гульвіса, безтурботно-щедрий, безстрашний, мов левеня, гнучкий і гарний, мов леопард, і трошки навіжений від усіх витівок та примх, що роїлися йому в голові. Ось послухайте, стюарде. Перед тим як ми мали відпливати на глостерській рибальській шхуні, що купив мій доктор — вона була схожа на яхту й показувала корму більшості яхт, — він привів мене до себе додому порадитися, що йому брати із собою в подорож. Ми саме переглядали костюми в гардеробній, коли він зненацька сказав:

— Не знаю, як моя пані сприйме те, що мене так довго не буде. Як ви гадаєте? Чи не взяти й її з нами?

А я й не знав, що він має дружину чи коханку. Я звів на нього очі вражено й недовірливо.

— А, не вірите? Ну, то я навмисне візьму її із собою, — засміявся він мені в обличчя негарним, божевільним сміхом. — Ходімо, я вас познайомлю.

Він завів мене до своєї спальні і, відгорнувши укривало, показав мені дівчину, що спала на постелі — спала вже не одну тисячу років, бо то була мумія тендітної єгиптяночки.

І вона відпливла з нами в довгу, марну подорож до Південних морів та назад, і, слово честі, стюарде, я сам щиро прихилився до того чарівного дівчати.

Старий Моряк замріяно втупився в келих, і Доутрі, скори-ставшися з паузи, спитав:

— А як же той доктор? Що він сказав, коли скарбу не знайшли?

Обличчя Старого Моряка засвітилося радістю.

— Він поклав мені руку на плече й назвав мене милим старим шахраєм. А я, стюарде, вже встиг полюбити його, як рідного сина. Обіймаючи мене за плечі — і не просто з чемності чи з ласки, — він сказав, що розкусив мене, ще як ми й до Ла-Плати не допливли. Сміючись і ляскаючи мене по плечу скорше пестливо, ніж жартівливо, він перелічив усі недоладності в моїй байці (і завдяки йому я її відтоді поліпшив, стюарде, ще й добре поліпшив) і сказав, що вся подорож надзвичайно його тішила і що він довіку вважатиме себе моїм боржником.

Що я міг удіяти? Я розповів йому всю правду. Відкрив навіть справжнє своє прізвище, яке я приховував, щоб не ганьбити. А він, кажу, обняв мене за плечі й…

Старий Моряк змовк, бо йому враз здушило горло й по щоках покотилися сльози. Доутрі мовчки цокнувся з ним, і старий, хильнувши з келиха, заспокоївся.

— Він запросив мене жити в нього й відвіз до свого великого, порожнього дому, тільки-но ми повернулися в Бостон. Він сказав, що порадиться зі своїми адвокатами й офіційно прийме мене за названого батька — ця думка дуже потішила його. «Я вас законно прийму у свою родину, — сказав він. — Вас і Іштар» [19]. Так звали мумію.

Отак я вернувся в життя, стюарде, і навіть знайшов родину. Але життя облудне у своїй ласці. За вісімнадцять годин після того, вранці, ми знайшли його в ліжку мертвого. І мумія лежала біля нього. Розрив серця чи крововилив у мозок, я так і не дізнався.

Я просив, благав його родичів, щоб мумію поховали з ним. Але вони, холодні, суворі новоанглійці, віддали Іштар до музею, а мені дали тиждень часу, щоб залишив дім. Я вибрався за годину, і вони, перше ніж мене випустити, обшукали моє скромне майно.

Я поїхав до Нью-Йорка й почав ту саму гру. Та Цей раз, мавши більше грошей, я міг фати її краще. Потім знов і знов, у Нью-Орлеані, в Галвестоні. Нарешті подався до Каліфорнії. Це вже моя п’ята подорож. Набрався я лиха, обморочуючи оцих трьох, і майже весь свій невеличкий капітал зужив, поки вони підписали угоду. Такі скнари! Дати мені грошей наперед? Сама думка здалась їм безглузда. Та я свого доп’яв: натяг чималенький борг у готелі, а тоді ще замовив солідний запас трунків та сигар і обидва рахунки виставив на судно. Ех, що було! Вони так розлютилися, що ледь не почубилися між собою… і зі мною. Рахунки сплатити відмовились. Я відразу заслаб. А їм сказав, що це вони мене довели до хвороби. І що дужче вони лютували, то тяжче мені робилося. Кінець кінцем вони здалися. І я одразу видужав. Ну, і ось ми тут, без води, і скоро попливемо, напевне, до Маркізьких островів по воду. А потім вони вернуться сюди й шукатимуть ще.

— Ви так сподіваєтеся, сер?

— А я пригадаю нові, дуже важливі подробиці, — всміхнувся Старий Моряк. — Безперечно вернуться! Я їх добре знаю. Це ж тупі, нудні, захланні дурні.

— Авжеж, дурні! Усі до одного! Корабель Дурнів! — у захваті повторив Доутрі ті слова, що їх уже вимовляв сам до себе в трюмі, коли просвердлив останнє барило й слухав, як дзюрчить із нього вода на дно трюму, та сміявся зі свого відкриття, що в нього зі Старим Моряком одна мета.

РОЗДІЛ XIV

Другого дня вранішня вахта, що зазвичай набирала денний запас води для камбузу та кают, виявила, що барила порожні. Містер Джексон так стривожився, що одразу покликав капітана, а ще за кілька хвилин капітан розбудив Грімшо та Нішіканту й сповістив їх про нещастя.

Сніданок минув у великому хвилюванні. Хвилювалися потай і Старий Моряк, і Доутрі, а троє компаньйонів лаялись і голосили. Найдужче нарікав капітан Доун. Саймон Нішіканта кляв невідомого зловмисника та вигадував йому всілякі нелюдські кари, а Грімшо зціплював та розціплював здоровезні кулаки, ніби душив когось за горлянку.

— Пригадую, у сорок сьомому… ні, в сорок шостому… так, так, у сорок шостому… — гомонів Старий Моряк. — Отака сама, коли не гірша халепа сталась. Нас було шістнадцятеро на баркасі. Це як ми налетіли на риф Глістер. Так його названо після того, як наше суденечко відкрило його однієї темної ночі й залишило на ньому свої кості. Цей риф є на адміралтейських картах. Ось капітан Доун підтвердить…

Ніхто його не слухав, крім Доутрі, що, подаючи гарячі пиріжки, захоплювався старим. Та враз Нішіканта розчув його бель-котню й загорлав несамовито:

— Годі! Заткніть пельку! Мені вже в печінках сидить оте ваше «пригадую»!

Старий Моряк наївно здивувався: невже він у чомусь схибив?

— Ні, ні, вибачте, це, мабуть, мій старий язик обмовився, — теревенив він