Читати книгу - "Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11"

далі. — Це було не на «Пильному», а на бригу «Глістер». Хіба я сказав — на «Пильному»? Ні, то був «Глістер», прегарний невеличкий бриг, як цяцечка, з обшитим міддю днищем, обриси — як у дельфіна, швидкий, як стріла, і верткий, мов дзиґа. Повірте, панове, у добрий вітер обом вахтам було роботи коло вітрил по зав’язку. Я плавав на ньому комірником.

Ми відпливли з Нью-Йорка нібито до північно-західного узбережжя. У нас був запечатаний наказ…

— На бога, замовкніть! Я скоро збожеволію від вашого базікання! — зі щирою мукою вигукнув Нішіканта. — Майте совість, старий! Яке мені діло до вашого «Глістера» й до запечатаних наказів!

— Ох, запечатані накази, — аж засяяв Старий Моряк. — Чарівні слова — «запечатаний наказ»… — він вимовив ті слова майже побожно. — То ще були часи, панове, коли судна ходили із запечатаними наказами. Я, як комірник і почасти пайовик у ділі, мав владу над капітаном. Запечатаний наказ зберігався не в нього, а в мене. Запевняю вас, я сам не знав, що в ньому стояло, у тому наказі. Аж як ми обійшли мис Горн і випливли в Тихий океан, на п’ятдесятому градусі широти я зламав печатку й прочитав, що далі нам пливти до Ван-Діменової землі. Так тоді називали Тасманію…

То був день несподіваних відкриттів. Капітан Доун заскочив помічника, коли той підробленим ключем крав координати судна із замкненого в шухляді журналу. Вони посварилися, але не більше: фін був надто дужий чоловік, щоб із ним битися, і капітан міг тільки вичитати йому, чуючи на відповідь саме «Так, сер», «Ні, сер» та «Вибачте, сер».

Але, мабуть, найважливіше відкриття — хоч сам він тоді ще не знав цього — зробив Дег Доутрі. Як уже змінили курс і поставили всі вітрила, а Старий Моряк потай сказав йому, що вони пливуть до Тайоги, на Маркізькі острови, він весело заходився голитися. Правда, одне його турбувало. Він не був певен, чи можна в такій глушині, як Тайога, купити доброго пива.

Намилившись і вже піднісши до обличчя бритву, він помітив у себе на лобі, між бровами й трохи вище, якусь темнішу цятку. Скінчивши голитись, він торкнув ту цятку пальцем, здивований: як це він міг засмагнути в такому місці? Але власного доторку не відчув. Темна цятка була зовсім нечутлива.

«Чудасія», — подумав Доутрі, втер обличчя й зразу забув про

те.

Не знав він, яка то страшна ознака; не знав і того, що косі А-Моєві очі вже її завважили й потай дивилися на неї з чимраз більшим жахом.

Повним курсом, на крилах південно-східного пасату, мчала «Мері Тернер» до Маркізьких островів. На баку всі були радісінькі. Як матроси, що одержували тільки матроську платню, вони тішилися звістці, що судно попливе до Маркізьких островів набирати воду. Зате на кормі всі три компаньйони були в препоганому гуморі, і Нішіканта відверто глузував із капітана Доуна, висловлюючи сумнів, чи зуміє той знайти в океані Мар-кізькі острови. А в мисливському кубрику всі були просто щасливі: Дег Доутрі через те, що платня йому йшла, а запас пива скоро можна буде поповнити; Квек — бо він був щасливий тоді, коли щасливий його пан; а китаєць — бо він незабаром мав дістати змогу втекти зі шхуни, де мусив мешкати вкупі з двома прокаженими.

Майкл теж поділяв загальну радість у мисливському кубрику й ревно розучував напам’ять зі стюардом шосту пісню: «Веди нас, зоре». У співі, чи, скажімо, у мелодійному витті він шукав сам не знав чого. Власне, він шукав утраченої зграї, зграї з первісного світу, з тих часів, коли собаки ще не. прийшли до людських багать, та й самі люди ще не вміли розпалювати багать і не були людьми.

Він жив на світі лише два роки, отож сам не міг знати ніякої втраченої зграї. Багато тисяч поколінь його рід не жив у ній; і все ж глибоко в сховках його єства, у кожній жилці, у кожному нерві існував незгладний спомин про ті дні, коли давні його предки бігали зграєю й розвивали її, розвиваючись у ній. Коли Майкл спав, ті спомини про зграю часто випливали на поверхню його підсвідомості. Сновиддя ті були живі й реальні, поки тривали, хоча, прокинувшись, він майже не пам’ятав їх. Та уві сні або співаючи зі стюардом, він чув утрачену зграю, тужив за нею, і його поривало шукати забуту стежку до неї.

Наяву Майкл мав іншу, справжню зграю. Вона складалася зі стюарда, Квека, Кокі та Вишкребка, і Майкл жив у ній, як прадавні його предки колись жили в зграї подібних до себе. Мисливський кубрик був лігвищем його зграї, і звідти, з кубрика, вона вибігала на світ — тобто на «Мері Тернер», що без упину гойдалася на хисткій, неспокійній поверхні моря.

Однак мисливський кубрик та його мешканці означали для Майкла куди більше, ніж просто лігвище і зграю. То було воднораз небо, де живе бог. Люди дуже давно винайшли богів, робили їх із каменю, глини, а чи з вогню, оселяли їх у деревах, горах, між зорями. Так було тому, що люди бачили, як люди вмирають, зникають із племені, роду, родини — властиво, з людської зграї. А вони не хотіли покидати свою зграю. Отож вони в уяві створили нову зграю, невмирущу, у якій можна жити довіку. Боячись тієї темряви, куди, як вони бачили, відходять усі люди, вони створили поза темрявою ясніший край, щасливі мисливські терени, веселіші й щедріші бенкетні зали й назвали їх «небом», «раєм» чи ще якось.

Як і багатьом найдавнішим, найпервіснішим людям, Майклові ніколи й на думку не спадало уявити собі власну тінь і обожнити її. Він не божествив тіней. Він вірив у справжнього, безперечного бога, не тінь, витворену за його власним чотириногим, волохатим образом і подобою, а бога в плоті й крові, двоногого білошкірого стюарда.

РОЗДІЛ XV

Якби другого дня після того, як вони взяли курс на Маркізькі острови, не стих вітер, та якби за обідом капітан Доун не почав знову нарікати, що в них тільки один хронометр, а Нішіканта не розізлився від того та не вийшов із рушницею на палубу, щоб устрелити котру-небудь морську тварину, та ще якби йому під руку нагодилася боніта, чи тунець, чи дельфін, чи морська свиня, чи ще щось, а не величезна китова матка з китеням-сисунцем, — якби хоч одна ланка випала з цього ланцюжка подій, «Мері Тер-нер», безперечно, допливла б до Маркізьких островів, набрала б води й