Читати книгу - "Похорон богів"

зроду не був князем, князями суть були Свенельд і його сини, лише мною прикривались. А Доброчин і Володимир що мені дадуть, на те й згоджуся. Хай навіть нічого не дають — мені байдуже. Хоч не тремтітиму за своє життя».

І це видавалося йому тепер найголовнішим: не тремтіти днями й ночами за своє життя, не замикатися на ніч в одрині, боячись підісланих мужів — Свенельдових душогубів, які вже вбили середульшого брата і вб'ють його.

«І я не хотів би бути князем», — уже не вперше думав Ярополк. Хотів би бути простолюдином. І сидіти десь у тяхенькому городку...

І коли Мстислав Варяжко нарешті згодився відчинити браму новгородцям, Ярополк зрадів: настав кінець влади Свенельда!

А на Свенельда вже ніхто не зважав. Світлий князь переяславльський, який стільки років наганяв жаху на тисячі тисяч людей, — від Варязького до Руського моря, від Волги аж до Карпатських гір, — несподівано втратив усю силу. Йому вже не підкорявся навіть його рідний син, на якого Свенельд поклав був на старість усі надії.

Свенельд сердився й кричав, погрожуючи всім найстрашнішими карами, а коли й це не допомогло, почав жахати страшним підступним деревлянином, тим гадом і чорним робітником, що його пригріла сестра Хельга.

Ці погрози впливали якийсь час, потім усі обложені збагнули, що найстрашніша для них — попільна голодна смерть. Навіть коли б Доброчин скарав їх або продав робітниками, то й це було б уже не таким страшним. Страшнішою здавалась обложена голодна Родня.

Ворота відчинили вранці восьмого дня, новгородці були не вельми ласкаві, але ніхто нікого не вбив і не зачепив. Свенельдові дружинники, пухлі від голоду або висхлі до кісток, мляво зносили оружжя й складали його купами коло брами, а за воротами новгородські десятники роздавали їм сухарі, безжально шмагаючи бичем кожного, хто, знетямлений голодом, намагався схопити по кілька шматків.

Зараз Свенельдову гридьбу не можна було гнати пішки до Києва, тому Ратша вирішив залишитися в Родні ще на якийсь день, а в супроводі сотні відправити тільки чільників — двома дракарами й одним насадним човном. Сотня була поспіль новгородська: жодного варяга Ратша до Києва не пустив, остерігаючись підступу.

До Києва пливли три дні, скориставшись попутним низовим вітром, і пристали па Почайні ввечері в одинадцятий день. Рік був високосний, і одинадцяте так само випало на чисницю, тож на Подолі вешталося чимало людей, київських і не київських, що здалеку поприїздили на завтрашній недільний торг.

Висівши з дракара, Ярополк полегшено зітхнув. Подільські ворота стояли вгорі навстіж розчинені, незважаючи на досить пізній час, і це ще дужче вразило Ярополка. його охопило піднесене святкове почуття. Він глянув на гладкого Свенельда, якого двоє ратників попід руки виводили з дракара на причальний поміст, і радісне почуття ще дужче посилилося.

Віднині починались нові часи. Поряд стояли Блуд і Местиша, Блуд широко посміхався до ратників у насадному човні, а Местиша відвертавсь і хмурився. Поки вони висідали на поміст, двоє ратників збігали до Києва й повернулись.

— Князі в старому хоромі й ждуть, — сказав один з них до свого сотника.

Усі поволі рушили Боричевим узвозом до воріт, що й досі стояли розчинені над Подолом, а Свенельда двоє ратників майже несли на руках.

— Коня б йому чи возика, — сказав сотникові Блуд, кивнувши на свого дядька.

— Дійде й сам, — відповів сотник.

А коли вони нарешті допленталися до воріт, ворота рипнули й зачинились. І поки сотник лаявся із сторожею й грюкав у ворота руків'ям меча, остаточно смеркло. Всю коротку дорогу до княжого двору й старого хорому навіть Блуд мовчав, а Местиша роззирався. Найспокійнішим серед усіх здавався Свенельд, а оте піднесене почуття так само не полишало Ярополка. Між будівлями княжого двору вешталася челядь і ратні мужі, у вікнах старого й нового хоромів світилось.

Тим часом Володимир і Доброчин, отримавши звістку від сотника, сиділи в красній світлиці за столом. Доброчин загадково посміхався, Володимир по-своєму сприймав ту посмішку й схвильовано наслухав, чи не почує в сінях кроків. Там тільки зрідка чулось рипіння двох пар чобіт: Сігурдова сторожа.

Доброчин усміхнене проказав:

— Одинадцять тому літ Ярополк був ще сопливим. Не впізнаєш брата свого.

Той усміх так само непокоїв Володимира, й коли він підвівся з-за столу й рушив до дверей, у сінях почулося шамотіння.

Володимир повагався й сів на старому місці. Й у цей час у сінях почувся гуркіт і пролунав болісний зойк. Володимир оторопіло глянув на Доброчина, тоді схопився з-за столу й кинувся до дверей, але двері не відчинялись.

Йому розповіли вже наступного дня, як і чому це стало можливим...

Перетнувши ще не заснулий княжий двір, прибульці почали підійматись лізницею на терем, а вже на теремі Блуд сказав:

— Постійте, піду повім, що це не таті прийшли в гості, а великі та світлі князі.

Він умів усе переводити в сміх за будь-якої нагоди. Переступивши через поріг, Блуд зачинив за собою двері. В сінях блимала свічка й стояло двоє мужів. Один щось мовив по-варязькому, Блуд прислухався й теж по-варязькому сказав:

— Доброчин і Сігурд велять убити чоловіка, що зараз має ввійти сюди. Це найлютіший ворог Сігурдів.

Сприйнявши Блуда за котрогось із своїх воєвод, чатники оголили мечі й погасили свічку. Блуд же повернувся на терем і кивнув, щоб князі заходили. Першим переступив поріг Ярополк. Блуд несподівано зачинив двері й підпер їх ногою, а Местиша закричав:

— Тут нечисто! Я ж казав тобі...

Турнувши в груди сотника, єдиного зоруженого серед них, він кинувся до ще відчинених воріт княжого двору. За ним ніхто не побіг. Замахнувшись мечем на Блуда, сотник одігнав його від дверей, за якими було чути зойк і гупання. Та коли переступив поріг, у сінях було тихо й темно. Тоді звідти вийшов один варяг і, побачивши Блуда, коротко по-варязькому доповів:

— Зроблено.

Аж тоді з хорому вихопився Доброчин, за яким відразу ж з'явився Володимир. Доброчин спитав:

— Хто це вдіяв? — Наперед виступив той самий варяг, який не так зрозумів, як здогадався, про що запитує світлий князь. — Для чого? — вже по-варязькому спитав Доброчин. Тоді побачив Свенельда: — Це твоїх рук діло, стерво старе?

Але варяг показав на Блуда:

— Цей