Читати книгу - "Похорон богів"

Доброчин звелів схопити Блуда й кинути в поруб, а вранці сам спустився до порубу й спитав:

— Чого ти хотів цим добитися?

Блуд швидко заторохтів:

— Я думав, що цього жадаєш ти, княже Доброчине! Хіба ж не це передав мені твій гонець? Коли б ти хотів видіти на київському столі Ярополка, то не привів би на нього Сігурда й новгородську рать, а сидів би в своєму Новігороді. Й навіщо тобі той Ярополк, коли маєш рідного небожа, сина своєї таки ж сестри? А коли ти пожадав підмовити Ярополка вернутися, я одразу збагнув, чого ти від мене хочеш. Тому так і вчинив.

Світлий князь дивився з огидою на чоловіка, що стояв серед ослизлих кам'яних стін, і намагався зрозуміти, чого більше в його словах: страху за своє життя чи простої жорстокої тупості.

Володимирові та боярам Доброчин сказав:

— Коли чоловік зміг зрадити вперше, то вдруге зрадить і поготів.

Того ж таки дня Блуда вкоротили на голову.

Відтоді минув рівно рік. Сьогодні так само був червець, і так само на чисницю випав одинадцятий день, бо високосний рік на день довший, і в городі та на Подолі теж товкся многий люд, бо поминки князя Ярополка були добрим ділом, але не менш важливим був для народу й недільний торг — перший після святої трійці.

Ярополк мав за пазухою хреста. Коли простромленого двома мечами брата роздягали волохи, щоб обмити тіло його в святій дніпровій воді, Володимир сам бачив те християнське знам'я, але кожен киянин відав і те, що Ярополкові Свенельд накинув хреста силою, тож тіло годилося ховати за законом і поконом цієї землі, хоча Ярополк був майже круглим варягом.

— Він тобі рідний брат — маєш сказати останнє слово, — мовив тоді Володимирові Доброчин. — Як ховатимемо?

Володимир висловився за полянський закон, але не міг позбутись враження, що дядько намагається задобрити його.

Й це враження не покидало Володимира й коло поховального вогню, й на тризні та дев'ятизні, навіть тепер, коли ввесь княжий двір повертався з поминальної треби над могилою.

За Володимиром ішли обидві його жони — варяжка Рогніда та грекиня Марія, Ярополкова вдова, яка, за давнім звичаєм, мусила стати жоною живого брата, Рогніда й Марія не терпіли одна одну й не приховували цього навіть тепер, коли живі мусили думати про мертвих. Слідом ішли інші князі, бояри та вся дворова княжа челядь, а за нею сунув нижчий та чорний київський люд, заполонивши всю серединну вулицю города.

У княжому дворі — від нового до старого хорому — вже були накриті довжелезні столи, зрубані для поминальної учти.

На требу князі запросили всіх киян. Це була думка Доброчина та його батька Маломира — світлого князя любецького та навколишніх земель, колишнього велійого жупана деревлянського.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

На Священному пагорбі за княжими воротами, де вже дев'яносто дев'ять років стояв варязький бог Тор, тепер було голо й чисто. Ще минулого літа кияни викорчували того бугая, що шкірився двома рядами хижих зубів і більше нагадував змія, й пустили його плавом у Дніпро. Цієї весни повінь несподівано винесла ненависного боввана на берег, а кияни розлютилися й спалили його. Тепер Священний пагорб лишався порожній, але на Гончарях та Подолі стукали сокирами й молотками теслі та ковні хитреці, творячи нових кумирів.

Доброчин годину вистояв у подільського коваля, який клепав малим молоточком золоту смугу, вижолоблюючи її гострим кутом.

— Що з цього буде? — спитав Доброчин.

— Хіба й так не видно? — Присутність князя та варязького воєводи дратувала коваля, але тепер він посміхнувся, щоб загладити свої надміру грубі слова: — 3 цього буде Сонце, Дажбожий лик, княже Доброчине.

Сігурд нетерпляче переступав з ноги на ногу й дивився на недалекий гамірний торг.

— А що ж це ти куєш у неділю? — знову запитав світлий князь, знехтувавши нечемність коваля та нетерплячку Сігурда.

— Боже діло і в неділю не гріх, княже Доброчине! — по-наставницькому проказав коваль, не перестаючи клепати.

На стіні вже висів золотий круг, а навколо нього сім готових променів. Доброчин постукав пальцем по дзвінкому крузі й запитав:

— І що ж він хоче?

— Знаєш сам.

— Я-то знаю, — відповів Доброчин. — А все ж таки...

Він відчував, що далі зволікати немає смислу, й пішов до воріт, а Сігурд поплентав трохи збоку. Він сам ішов на цю зустріч як на заріз. Його вікінги, яким обридло чекати обіцяної платні, поставили Сігурдові умову: будь-якою ціною привести Доброчина до них.

Варязькі ватажки вподобали собі двір скараного на горло Блуда. Двір був добре укріплений і стояв біля Копиревого ліска. Могло б здатися дивним, чому Доброчинові спало на думку йти туди через Поділ, коли Блудів двір стояв майже зразу за Красними воротами. Але Доброчин зволікав час.

Він не платив Сігурдовим вікінгам з минулого року, а йому здавалось несправедливим сплачувати борг саме тепер, коли він не мав у них жодної потреби.

Далі зволікати не було куди. Доброчин увійшов у хвіртку й попрямував до теремного хорому — Сігурд ледве встигав за ним.

У великій світлиці було задушно й темно, бо за вікнами розкидав галуззя бересток. Доброчин ледве впізнав сотника Актутруяна, який сидів за дальнім краєм столу й спирався бородою на руків'я меча. Праворуч і ліворуч од нього мостилось кілька вікінгів. Актутруян насмішкувато проказав:

— Радий тебе бачити, світлий княже.

— Чого кликали мене? Могли б прийти й до мого хорому — знаєте, де сиджу.

— У своєму хоромі стіни допомагають. — Актутруян іще й досі посміхався. — Якщо не зможемо столкуватись тут, то в твоєму хоромі поготів не столкуємося, бо гостям не личить грюкати по столі кулаком.

— А ви зібралися грюкати? — глянув уздовж столу Доброчин,

— Норманський принц мене добре знає, — перестав посміхатися варязький ватажок. — Нехай Сігурд скаже: люблю я кидати слова на вітер чи ні.

— Я й сам це відаю, — заспокоїв його Доброчин. — Ми з Сігурдом тебе слухаємо.

Доброчин і Сігурд стояли біля дверей, а ватажок варягів навіть не запросив їх сісти, неначе то були чолобитники й він