Читати книгу - "Повiя"

вихор, знялася вгору i мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.

Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий двiр, а посеред нього - весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака… А он, а он, - наче м'яч застрибав, пiшов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!" - кричить дружко, б'ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.

Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi вистрибом, а Мар'я з печi реготалася.

- Х-х-у! - зiтхнув Проценко. - Батечку мiй! та се страшна штука! - скрикнув вiн.

А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:

Ой стiн, сосно,

Та розвивайся!

Рано, рано!.. - понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої - наче на даний поклик - повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн - не гомiн, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" - гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще важче… "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою. Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає - та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дiвочою!" I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає. У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годi, годi! рушаймо!.." I знову понеслася маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її на столi.

- Оце вам i весiлля до вашої опери, - сказав вiн i почав витирати пiт З лоба.

- Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, - додав i мерщiй побрався до тютюну.

Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли, зiтхання важке, поривчасте.

- Господи! - скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж хруснули. - Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж - великi генiї творили, а це - народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! - скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того прийшов вiн до пам'ятi i заговорив спокiйнiше:

- Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього… Аж бачу - нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате - яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?

- Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! - одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись ним, наче хмарою.

- Як нiчого? - скрикнув Проценко. - Нi, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як ви їх так занехтуєте.

- А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? - спитався Довбня.

- Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика. Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п'єсу надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут - хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, - цвiрiнькав Проценко.

Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.

- Ви смiєтесь? - скрикнув Проценко. - Ви знаєте Пушкiна?.. Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi - Радiоновнi! I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…

- То ж слово, а це голос, - перебив Довбня.

- Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, - почав доводити Проценко. - Прочитайте його народовi - i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж - музикальний Шевченко.

- Далеко куцому до зайця! - увернув Довбня, та Проценко не слухав.

- Як той, так i ви, - гукав вiн на всю хату, - за основу взяли народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє - повиннi i голос розумiти. О-о! Народ - великий естетик!.. - придавив вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: - Кликнути, чи що?

Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що вона на його гру скаже.

Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона сама, певно, не пiшла 6, якби Мар'я не потягла за собою.

Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.

- А нуте ви, великi естетики, - глузуючи, сказав вiн, - слухайте обома ухами.

I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi, здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв, похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв упинаються в душу, ссуть її, щипають