Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Юрко переклав слова Святого, і Шредер з вдячністю відповів:
— Я зворушений вашим довір'ям і з нетерпінням чекатиму зустрічі.
Розділ сімнадцятийВІЗИТ ДІТМАРА
…Поснідавши, Юрко зібрався поратися по господарству. Почистив, нагодував та напоїв коней, вивів їх на луг, пустив на соковиту отаву. Потім заходився чистити стійло корови, а заодно почистив і хлів. У повітці в кутку лежала невеличка купка дров. Треба їхати в ліс, бо на зиму потрібно три, а то й чотири вози дров. І діду Захарку пообіцяв привезти. У Вовки теж з паливом туго. Фашисти заборонили без дозволу коменданта навіть потикатися в ліс, зрубати хоча б невеличку сухостоїну. Потрібен дозвіл коменданта Штарка. Дозвіл на збирання хмизу дає староста. А якщо поліція спіймає когось з в'язкою сухого паліччя — лиха не оберешся.
Що не робив Юрко, а думка поверталася до вчорашніх подій. Хлопець мимоволі прислухався, чи не гудуть машини, чи не їдуть у село карателі. Жандарми, мабуть, вже шукають рудого шарфюрера та есесівця-перекладача в чорних окулярах, наводять довідки, куди поділися, чому не повернулися своєчасно в район. І Кузьма Карпухно, і жінки, які були на поромі, підтвердять, що німці поїхали, вони їх перевезли через Прип'ять. Цікаво було б дізнатися, як тепер розгорнуться події. Варто піти в старостат, повештатися там, послухати. Юрко вже й кашкета одягнув, як до хати зайшов швець Семен Яхно. Привітавшись, він без запрошення сів на лаву, поставив біля ніг кошик, виплетений з білої лози, й одразу ж заговорив:
— Ви вже звиняйте, що, як той ведмідь на пасіку, внадився до вас по рибу. Знову моя стара прихворіла і попросила зварити риб'ячої юшки. От і довелося позичати в Сірка очі. Та не думайте, я в боргу не лишуся — пошию вам яку завгодно взуванку.
— Що ви, Семене Даниловичу, — відказала Юркова мати, — це ми ваші боржники. Що б і робили, якби не ви? Довелося б, мабуть, ходити в личаках. Я часто вас згадую та дякую.
Юрко виніс з льоху кошик із свіжою рибою, густо притрушеною яскраво-зеленою кропивою, поставив перед шевцем:
— Беріть усю, в нас ще один кошик лишився. Швець поглянув на рибу, взяв до рук кошика.
— Гарна риба. Одна в одну. Тільки, мабуть, і справді не донесу, бо тут її надто багато.
— Так я вам допоможу, — заспокоїв хлопець шевця, — скільки тут тієї дороги?
Марія Федорівна винесла з хатини вузлик солі, пляшку олії, вручила Яхнові:
— До риби треба сіль та олію.
Юрко з шевцем вийшли на вулицю, і хлопець допитливо поглянув на старого.
— Петрович прислав, — озвався той, — є якесь спішне діло. Зранку й послав, боявся, що можеш кудись піти з дому, а тут — горить.
— Що горить? — стурбовано запитав хлопець.
— Хіба я знаю? — знизав плечима швець. — Щось, мабуть, дуже припікає, коли Петрович собі місця не знаходить.
Далі йшли мовчки. Юрко міркував, чого це його так терміново викликає лейтенант? І чого хвилюється? Ніколи ще швець не говорив, що Петрович переживає. Мабуть, справді щось особливе трапилося.
Нарешті й хата шевця. Незчулися, як і дійшли. Лейтенант дійсно був схвильований. Ходив по хатині, міряв її з кутка в куток, прислухався. Побачивши Юрка, зрадів:
— Прийшов! Аж від серця відлягло: що, думаю, як немає тебе дома? Дуже ти мені потрібен. І перш за все хочу подарувати тобі годинник. Носи та пам'ятай Івана Петровича Вершину.
— Спасибі, — подякував хлопець, не стримуючи радості. — Гарний годинник. Тут позначено, який сьогодні день, рік і час. Не годинник, а календар.
— Швейцарський, — задоволено пояснив лейтенант. — Думаю, що він тобі не раз у пригоді стане. Яка не буде темінь — циферблат світиться, навіть секундну стрілку чітко видно. Недавно цей годинник належав ворожому офіцерові. Лежав у сумці новенький, у магазинній упаковці. Потім дістався мені. А тепер я з радістю дарую тобі за розум та кмітливість, які ти проявив, рятуючи вчительку. Карпухно розповідав мені, як побачив тебе в чорних окулярах та есесівському реглані, то ледве не впав з реготу. Думав, гестапо їде, а тут Юрко Береговий в лімузині возсідає. Добре ти придумав з тією машиною. Відвів від села страшну небезпеку.
Лейтенант швидко заходив по хатині, заговорив схвильовано:
— Знову показав свої зуби провокатор! Ледве не погубив перекладачку коменданта Штарка Віру Миронівну. Хто ж цей Рудий? Цей агент ще страшніший за Консула. Не можу збагнути, як йому пощастило вийти на Ольгу Трохимівну. Все ж ніби продумали, найменші дрібниці передбачили — і повний провал. Рудий зразу попередив карателів про місцезнаходження нашої розвідниці. Як же він довідався про цю таємницю?
Юрко мовчки дістав з кишень два пістолети системи «вальтер», поклав їх на стіл.
— Де ти їх узяв? — здивувався Вершина.
— У тих фашистів, що катували вчительку. Лейтенант узяв до рук зброю, оглянув, подякував:
— І ще велике тобі спасибі за Шредера. Піде тепер діло з Татарським островом.
Юрко мимоволі позирав на стіни хатини, прикрашені мідними блискітками. Як магніт, притягали вони до себе його увагу, примушували думати про нерозгадані таємниці загадкового підземелля.
— А зараз, Юрку, — наказав лейтенант, — піди та скажи матері, що ти цієї ночі не будеш ночувати дома, — хай не турбується. І ще передай їй спасибі за бинти. Зайди до Володі, попередь, щоб потрусив за тебе ятери і забезпечив коменданта Штарка свіжою рибою. О дванадцятій годині прийдеш до Гната Дяченка, що до війни садівником у колгоспі працював.
— Знаю, — відповів Юрко.
— А як прийдеш, — продовжував Вершина, — назвеш пароль: чи немає у вас на продаж сухих угорок. Зрозумів?
Юрко кивнув головою, що ж, мовляв, тут незрозумілого?
В точно призначений
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.