Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

час Юрко прийшов до Гната Дяченка. Дяченко зустрів його на подвір'ї. Мабуть, уже чекав. Хлопець привітався, назвав пароль.

— Є угорка, а чого ж, — усміхнувся у вуса Дяченко. — Треба лише подивитися. Ходімо. — І повів Юрка до льоху у закутку подвір'я. Відімкнувши міцні дубові двері, відчинив одну половину й запросив:

— Заходь, там на тебе чекає чоловік.

Юрко спустився по крутих кам'яних східцях у просторий льох. Пахло кислою капустою, солоними огірками, картоплею. Гнат Миронович запалив огризок свічки, повів хлопця в дальній куток. Під стіною стояли порожні бочки.

— Допоможеш мені переставити тару, — попросив Дяченко.

Юрко швидко переніс бочки до протилежної стінки. Дяченко підняв старі двері, на яких стояли бочки, під ними відкрилася округла дірка. Він заглянув у неї, запитав:

— Чи тут ви, хлопці? Не поснули?

— Тут, — почувся чийсь ніби знайомий голос.

— Зустрічайте гостя! — І до Юрка: — На тобі недогарок свічки і спускайся в каменоломні. Там драбина, побачиш. Свічку погасиш і залишиш біля драбини. Завтра вона тобі знову пригодиться.

Коли Юрко спустився донизу, у темряві блимнув кишеньковий ліхтарик, і до нього підійшов Леонід Поух, привітався, сказав:

— Іди за мною. Тут доведеться трохи помандрувати, переходити з однієї штольні в іншу.

Юрко з цікавістю оглянув підземелля. Це була закинута виробка. На кам'яній стіні лишилися давні жерстяні каганці. У них наливали лій, запалювали і при такому світлі добували камінь.

Поух вивів Юрка з виробки, і вони потрапили в нешироку, довгу штольню. По обидва боки темніли чорні отвори. Юрко ніколи не був у цій частині каменоломень, навіть не думав, що вони підходять до горішньої частини села.

Поух зупинився, подав Юрку ліхтарик:

— Присвічуй сам собі, бо тут дорога така, що можна й ноги поламати.

Промінь ліхтарика освітлює постать Поуха. У нього на грудях трофейний автомат, за паском три гранати з дерев'яними ручками.

— Поліцаї внадилися, — пояснив він, — як ті хорти, винюхують каменоломні. Так ми їм трохи всипали. Тут чотири бобики й лишилися. Тепер охороняємо вхід біля Вільхового болота. І зброю тримаємо на всякий випадок.

Поух вивів Юрка з однієї штольні в іншу, не перестаючи, розповідав:

— Фашисти думають, що ми тут отаборилися. От і послали поліцаїв. Тепер, мабуть, підірвуть вхід в каменоломні. Хай підривають, нам ще краще буде.

Кам'яний коридор повернув праворуч і вивів до знайомих виробіток. Поух зайшов у глухий закапелок, натис на мідні блискітки, зачекав, поки повернулася масивна брила, запросив Юрка:

— Проходь, бо скоро тобі доведеться заступати на чергування, а відпочити після нашої мандрівки теж не завадить. Незабаром мають приїхати гості, а може, вже й приїхали.

Юрко зайшов у кам'яний коридор. Промінь ліхтарика освітив гладенькі, ніби відполіровані, стіни, високе, хвилясте склепіння, підлогу, прикрашену кам'яними візерунками. Поух закрив хід до підземелля й попрямував до кімнати Червоної красуні. Тут нікого не було. На дивані лежали теплий кожушок, ватяні штани, на підлозі стояли валянці, підбиті грубою повстю.

— Одягайся, — наказав Поух Юркові, — бо в Квадратній кімнаті холодно. Посидиш годину — закоцюбнеш. А німці можуть і до світанку розмовляти.

Юрко переодягнувся, накинув на плечі кожушок і сів на диван. У цей час до кімнати зайшов незнайомий чоловік, побачив Юрка, привітався, заговорив привітно, незвично розтягуючи літеру «о».

— Гості до нас завітали! — промовив він, уважно розглядаючи Юрка. — Так це ти, мабуть, славнозвісний перекладач, знавець німецьких діалектів?

— Познайомтесь, товариші, — озвався Поух. — Це, Юрку, наш новий товариш Афонін Георгій Корнійович, недавно прибув з Великої землі. А це, — показав на Юрка, — наш юний друг — господар цього підземелля. Він відкрив його, розгадав таємницю мідних зірочок, знає історію палацу та села Жовтневого. Знайомий з Червоною красунею, вродливою таємничою дівчиною, навіть розмовляє з нею, правда, лише уві сні.

— Дуже радий познайомитися, — мовив Афонін, подаючи хлопцеві руку, і тут же запитав, показавши вказівним пальцем на стелю: — Чи все розумієш, що говорять гестапівці?

— Розумію, — відповів Юрко, радо відзначивши в думці про те, що там, у Москві, знають про них, керують ними, допомагають. У цьому й сила їх, підпільників та партизан, що ними керує партія, знаючі й мужні люди — комуністи.

— Молодчина, — похвалив його Афонін.

Поух весь час заклопотано зиркав на годинник, потім не витерпів і запропонував:

— Мабуть, ходімо, краще завчасно приготуватися до чергування, зайняти місця, поки в Зоряній ще немає фашистів. Щоб не проґавити жодного слова.

— Що ж, ходімо, — погодився Афонін, — хай Федір відпочине, бо вже третю годину куняє над мовчазною трубкою.

У Квадратній кімнаті за дубовим столом сидів Федір Горюнов, ще один розвідник стояв у коридорі, біля входу в кам'яну світлицю. Побачивши Юрка, Горюнов підвівся з стільця, міцно потис йому руку, привітно кивнув головою, мовляв, бажаю успіхів.

Юрко сів на важкий дубовий стілець, розіклав перед собою аркуші трофейного паперу з золотистими візерунками на краях, підсунув олівці. Поверхня стола була застелена повстю. «Зрозуміло, — збагнув хлопець, — впаде на неї олівець, ніхто в Зоряній не почує. І ліктем проведеш по поверхні столу, навіть шерхоту не буде».

Підлога в Квадратній кімнаті теж застелена повстяним килимом, а може, й не одним, бо ноги так і грузнуть у м'якій підстилці.

Юрко прислухався. В Зоряній — тиша. Навіть не чути, як поскрипує відчинене вікно, яке Маєр завжди тримає відкритим, щоб було більше свіжого повітря.

Фашисти не приходили. Юрко заходився розглядати Квадратне приміщення. Ні, не такою була ця кімната, коли вони вперше потрапили до неї з татом. У кутку тоді стояло широке дерев'яне ліжко, застелене барвистою ковдрою, на якій грубим шаром осіла курява. На килимі лежав синій, поїдений міллю та мишами, жупан, шапка з гострим шликом, галіфе з одірваною холошею. Поряд з ними купа гвинтівок та шабель, пересипана позеленілими обоймами патронів. На столі стояв станковий кулемет, стрічка з патронами, бляшанка з мастилом.

Пригадав Юрко,