Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

class="p1">— Яких дурощів? — поцікавився головний інженер. — Я вважав, що капатас — завжди розсудливий і проникливий, абсолютно безстрашний і напрочуд корисний. На всі руки майстер. Сер Джон був надзвичайно вражений його винахідливістю та уважністю під час своєї подорожі через гори з Санта-Марти. Згодом, як ви, напевно, чули, він зробив нам послугу, повідомивши тодішньому шефові поліції про те, що в місті з’явилася банда професійних злодіїв, які завіялися здалеку, аби влаштувати аварію нашого щомісячного платного потяга й пограбувати його. Безперечно, він дуже вміло налагодив і баркасні перевезення в гавані для ОПСК. Він знає, як зробити так, щоб його слухалися, хоч він і іноземець. Щоправда, карґадори теж нетутешні, переважно — іммігранти, Isleños[188].

— Його престиж — його багатство, — кисло промимрив лікар.

— Цей чоловік із лишком засвідчив свою надійність за незліченних нагод і в усі можливі способи, — переконував інженер. — Коли постало це питання щодо срібла, капітан Мітчелл, природно, дуже прихильно поставився до думки, що його капатас — єдиний, хто гідний довіри. Гідний як моряк — з цим я, звичайно, згоден. Але як людина… — бачите, Ґулд, Деку і я вирішили, що це немає жодного значення, хто повезе срібло. Будь-який човняр упорався б з таким самим успіхом. Скажіть, прошу, що зробив би злодій з такою кількістю зливків? Якби він утік з ними, то мав би зрештою десь пристати, а як би він тоді зробив так, щоб про його вантаж не дізнався ніхто не бéрезі? Ми відігнали від себе таку думку. Ба більше, зібрався в путь і Деку. Були випадки, коли капатасові довіряли і ще беззастережніше.

— Він сприйняв це трохи інакше, — зауважив лікар. — Я чув, як він заявляв у цій самій кімнаті, що це найвідчайдушніша справа в його житті. Він склав тут при мені свого роду усний заповіт, призначивши старого Віолу його виконавцем; і — їй-богу! — знаєте, він… він не розбагатів завдяки своїй відданості вам, добрим людям із залізниці та з гавані. Припускаю, що він дістав за свої труди певні — як ви це називаєте? — духовні цінності, а інакше не розумію, якого біса він має бути відданим вам, Ґулдові, Мітчеллові чи комусь іще. Він добре знає цю країну. Знає, приміром, що Ґамачо, депутат від Хавіри, був не ким іншим, як звичайнісіньким трампосо[189], дрібним бродячим торговцем з Кампо, аж поки ухитрився взяти в Ансані у кредит багато товару й відкрити маленьку крамничку десь у глушині, а тоді домігся, щоб за нього проголосували п’яні мосо, які вешталися довкола естансій, та найбідніші ранчеро, які були йому винні. І цей Ґамачо, який завтра може стати одним із високих чиновників, — також нетутешній, Isleño. Він міг би бути карґадором на верфі ОПСК, якби не вбив у лісі одного бродячого торговця і не вкрав його клунок, щоб почати власну справу (посадеро[190] з Рінкона готовий у цьому заприсягтися). І ви думаєте, що отакий Ґамачо завдяки своєму демократичному походженню колись міг би стати героєм, як наш капатас? Звичайно, ні. Ґамачо і мізинця його не вартий. Авжеж, я рішуче вважаю, що Ностромо — дурень.

Міркування лікаря були не до душі будівникові залізниць.

— З цим не посперечаєшся, — зауважив той філософським тоном. — Кожен має свої таланти. Ви, певно, чули, як Ґамачо звертався з промовою до своїх прихильників на вулиці. Він горлав, мов божевільний, аж підвивав, потрясав над головою стиснутим кулаком і мало не вивалювався з вікна. У кожній паузі чернь унизу кричала: «Геть олігархів! Viva la Libertad!». Фуентес у кімнаті мав страшенно нещасний вигляд. Знаєте, він — брат Хорхе Фуентеса, який кілька років тому місяців шість був міністром внутрішніх справ. Звичайно, совісті він не має, але чоловік знатний і високоосвічений, деякий час був начальником митниці в Кайті. Ця недоумкувата скотина Ґамачо причепився до нього з усіма своїми прибічниками з-поміж найгіршої босоти. Годі уявити веселіше видовище, ніж до смерті переляканий Фуентес перед отим зарізякою.

Головний інженер підвівся, підійшов до дверей і глянув на гавань.

— Усе тихо, — сказав він. — Цікаво, чи Сотільйо справді думає сюди заявитися?

Розділ II

Капітан Мітчелл, походжаючи по верфі, ставив собі одне й те сáме запитання. Його не полишав сумнів, чи правильно вони зрозуміли попередження телеграфіста з Есмеральди — повідомлення неповне й уривчасте. Хай там як, а щирої душі капітан вирішив не лягати спати принаймні до світанку. Забрав собі в голову, що зробив Чарлзові Ґулду величезну послугу. І, думаючи про врятоване срібло, потирав собі руки від утіхи. На свій простакуватий лад він пишався тим, що став учасником такої хитромудрої операції. Це ж він надав їй практичних обрисів, підкинувши ідею перехопити в морі пароплав, що йтиме на північ. Та й для його компанії це було вигідно, бо вона втратила б цінний вантаж, якби срібло залишилось на бéрезі й було конфісковане. Розчарувати монтеристів також була велика приємність. Авторитарний за вдачею, ще й з довголітнім досвідом командування, капітан Мітчелл не був демократом. Він навіть зайшов так далеко, що висловлював зневагу до парламентаризму як такого.

— Його світлість дон Вінсенте Ріб’єра, — не раз казав він, — якого ми з моїм підручним Ностромо мали честь і приємність врятувати від лихої смерті, надто вже покладався на свій конгрес. Це була помилка — явна помилка, сер.

Цей простодушний старий моряк, який завідував пароплавною службою ОПСК, гадав, що за останні три дні всі приголомшливі сюрпризи, які могло приготувати політичне життя Костаґуани, вичерпалися. Згодом він не раз зізнавався, що подальші події перевершили його уяву. Почати з того, що Сулако (через захоплення телеграфних кабелів та дезорганізацію пароплавної служби) на цілих два тижні лишилось відрізаним від решти світу, мов обложене місто.

— Ніхто не повірив би, що таке може бути, але так і було, сер. Цілих два тижні.

Його розповідь про надзвичайні події, які трапилися за той час, та сильні емоції, які він пережив, набували комічної значущості завдяки його особливій пишномовній манері оповідати. Він завжди починав з того, що запевняв свого слухача, ніби перебував «від початку до кінця в самому вирі подій». Тоді брався описувати відправку срібла та своє природне занепокоєння, аби «його підручний», відповідальний за баркас, не допустив якоїсь помилки. Мало того, що могло пропасти так багато коштовного металу, то ще й життя сеньйора Мартіна Деку, приємного, багатого і добре обізнаного з поточною ситуацією молодого джентльмена, наразилося б на небезпеку, якби він потрапив до рук своїх політичних ворогів. Також Капітан Мітчелл визнавав, що в ту