Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

збентежило слово, якого я ніколи раніше не чула, – «файл», що його Енцо іноді вимовляв як «філе», але чомусь у чоловічому роді і з наголосом на перший склад. Він вживав його весь час: філе такий-то, філе той-то. Мене збентежила Ліла, яка знала все про ці слова, про ці машини, про цю роботу, яку вона тепер виконувала на великому підприємстві біля Ноли, хоч на зарплатню, яку отримував її друг, вона могла б жити ще більш по-панському, ніж я. Мене збентежив Енцо, який з гордістю сказав: «Без неї я б нічого не зміг», – і таким чином виявив перед нами свою віддану любов. Було очевидно, що він любив нагадувати собі та іншим про надзвичайність своєї подруги, тоді як мій чоловік ніколи мене не хвалив, я була для нього всього лиш матір’ю його дітей; попри мою освіту він хотів бачити мене нездатною до самостійного мислення, він принижував мене, висміюючи те, що я читала, що мене цікавило, що я говорила, і, здавалося, погоджувався любити мене лише за умови, що він завжди зможе доводити мені мою нікчемність.

Врешті і я теж сіла за стіл, роздратована, бо жоден з них не здогадався сказати: дозволь, ми тобі допоможемо прибрати зі столу, усе поскладати, помити посуд, позамітати підлогу. «Фактура, – говорив Енцо, – це простий документ, хіба важко виписати її вручну? Неважко, якщо за день їх треба виписати з десяток. А якщо тисячу? Зчитувачі можуть зчитувати до двохсот перфокарт за хвилину, а отже, дві тисячі за десять хвилин і десять тисяч – за п’ятдесят. Швидкість машини – це величезна перевага, особливо коли вона може здійснювати складні операції, які зазвичай вимагають багато часу. Наша з Лілою робота в цьому і полягає: навчити “Систему” здійснювати складні операції. Фази розробки програм надзвичайно цікаві. Фази операцій трохи менш цікаві. Іноді перфокарти застрягають у сортувальних машинах і рвуться. А часто буває, що контейнер із щойно впорядкованими перфокартами вислизає з рук, і перфокарти розлітаються по підлозі. Але все одно це цікаво, дуже цікаво».

Я перервала його тільки для того, щоб нагадати про свою присутність:

– А він може помилитися?

– Він – це хто?

– Той обчислювач.

– Його не існує, Лену, він – це я. Якщо він помилиться, якщо все переплутає, це значить, що помилився я, усе переплутав я.

– А-а, – мовила я і прошепотіла: – Я втомилася.

П’єтро кивнув головою і, схоже, був готовий завершити посиденьки. Але тоді звернувся до Енцо:

– Це, звісно, прекрасно, але якщо все так, як ти кажеш, і ці машини займуть місце людей, тоді зникне чимало професій і чимало робочих місць – на фабриці «Фіат» зварюванням уже займаються роботи.

Енцо спершу погодився, тоді подумав трохи і врешті послався на єдину людину, яка була для нього авторитетом:

– Ліна каже, що це також добре – принизлива робота, яка отуплює, повинна зникнути.

Ліна, Ліна, Ліна. Я насмішкувато спитала: «Якщо Ліна все так добре вміє, чому тобі платять триста п’ятдесят тисяч, а їй – лише сто тисяч, чому керівник центру ти, а вона – лише твоя помічниця?» Енцо знову завагався, йому немов хотіло злетіти з язика якесь вагоме слово, але потім він передумав. Лише пробурмотів: «Чого ти хочеш від мене, треба скасувати приватну власність на засоби виробництва». Кілька секунд у кухні чулося тільки гудіння холодильника. П’єтро підвівся і сказав: «Ходімо спати».

84

Енцо хотів вирушити перед шостою, але вже о четвертій ранку я почула, як він ходить по своїй кімнаті, і встала, щоб зварити йому кави. Коли ми опинились наодинці в тиші помешкання, мова обчислювачів та літературна італійська, нав’язана повагою до П’єтро, зникла, і ми перейшли на діалект. Я спитала його про стосунки з Лілою. Він сказав, що все гаразд, хоч вона ніколи не знає спокою. То вона ламає голову над робочими проблемами, то свариться з матір’ю, батьком та братом, то, допомагаючи Дженнаро з домашніми завданнями, врешті почала допомагати і дітям Ріно та всій малечі, яка в них буває. Ліла не щадила себе, тому завжди була виснажена, і здавалось, що вона ось-ось звалиться з ніг від утоми, як це вже було. Я швидко зрозуміла, що ця дружна пара, яка працювала пліч-о-пліч і отримувала чудову зарплатню, існувала в досить складному контексті. Я ризикнула сказати:

– Можливо, вам треба якось краще впорядкувати своє життя – Ліні не можна перетруджуватись.

– Я повсякчас їй це говорю.

– Крім того, може, варто зайнятися розлученням – їй нема сенсу залишатись у шлюбі зі Стефано.

– Їй на це начхати.

– А Стефано?

– Він навіть не знає, що тепер вже можна розлучатися.

– А Ада?

– Аді аби лиш якось вижити. Колесо фортуни крутиться, хто був угорі, тепер внизу. Родина Карраччі тепер не має ламаного шеляга, а лиш борги у Солари, й Ада дбає тільки про те, щоб вихопити те, що можна, поки не запізно.

– А ти? Не хочеш оженитися?

Я зрозуміла, що він радо б оженився, та Ліла була проти. Вона не лише не хотіла марнувати час на розлучення – «Кого це обходить, що я далі одружена з тим типом, я ж живу з тобою, сплю з тобою, у цьому вся суть» – але й сама думка про ще одне одруження викликала в неї сміх. Вона казала: «Я і ти? Хочеш, щоб ми з тобою одружилися? Та що ти таке кажеш, нам і так добре, а коли набридне, кожне піде своєю дорогою». Перспектива нового одруження Лілу не цікавила, у неї були інші проблеми.

– Тобто?

– Забудь.

– Розповідай.

– Вона тобі нічого не казала?

– Про що?

– Про Мікеле Солару.

Стисло й напруженими фразами він розповів мені, що всі ці роки Мікеле не переставав пропонувати Лілі йти працювати на нього. Запрошував її керувати новим магазином у районі Вомеро. Або ж займатися бухгалтерією та податками. Або ж піти у секретарки до його приятеля, впливового християнсько-демократичного політика. Він навіть запропонував їй зарплатню двісті тисяч лір на місяць лише за вигадування різних речей, за всякі божевільні ідеї, що тільки спадуть їй на думку. Хоч він мешкав у Позілліпо, осередок усіх його оборудок лишався в нашому районі, у домі його батьків. Тому Ліла зустрічала його всюди – на вулиці, на базарі, у крамницях. Він зупиняв її, завжди поводився приязно, жартував з Дженнаро, дарував йому цяцьки. Тоді серйознішав, і навіть коли вона від усього відмовлялася, реагував на це терпляче, а прощаючись, зі звичною іронією наголошував: «Я не здаюся, чекатиму на тебе